Олександр Ігнатьєв - Лютий шаленів хуртовинами

Вони довго мовчали. Сержант палив цигарку, поглядаючи у вікно, дід Остап стежив за ним. Нарешті, Ковальов підвівся.

— Ну, мені пора йти. Поміркуй, діду, добряче поміркуй над моїми словами. А відносно того, що тебе залякали, не вірю. Мені хлопці розповідали, що дід Остап замолоду першим парубком на селі був, ніякого дідька не боявся. Звичайно, постарів дід Остап, сили колишньої вже немає, але ж старість хоробрості не завада. Правду я кажу?

Не чекаючи на відповідь, він вийшов, а старик так і сидів за столом у глибокій задумі.

Сержант Ковальов був хорошим командиром відділення. Він уже мав досвід боротьби з бандитами, не раз потрапляв у небезпечні перипетії.

Якось відділення Ковальова натрапило на засідку і було оточене. Понад тридцять бандерівців кинулися на бійців, але до самого вечора вони так і не могли нічого вдіяти з жменькою солдатів. А коли стемніло, Ковальов підняв відділення в атаку, на що бандити аж ніяк не сподівалися. Розчистивши дорогу гранатами й автоматним вогнем, солдати вийшли з оточення.

Капітанові Ільїну подобався рішучий, сміливий сержант, і він завжди брав його з собою на складні операції. Ковальов був комсоргом роти, завзятим танцюристом, заспівувачем, його любили солдати і поважали місцеві жителі.

Комсорга так само, як і командира роти, непокоїла думка про те, що в лісах переховується банда, здатна на будь-яке звірство.

Чапка нетерпляче відігнув скріпки дзеркальця, яке поклав на стіл Юрко, і зняв скло. Пусто!

— Так… — зловісно прошипів бандит. — Листа немає. Отже, вчасно порішили дівку.

— Як порішили? — хрипко спитав Юрко, ступивши до столу. Він раптом згадав, що в Наталиній хаті, коли він зайшов по дзеркальце, панувало безладдя. Але, поспішаючи, хлопець якось не втямив цього, а тільки здивувався… Тепер він усе зрозумів, і в грудях щось обірвалось. Наче здалеку до нього долинули слова Чапки:

— Що, хіба не знаєш, як це робиться? — байдуже усміхнувся материй бандит і знехотя пояснив: — 3 москалями вона знюхалася! Зрозуміло? Лист у неї ж був, а де він тепер? — Чапка кинув дзеркальце на підлогу, воно, жалібно брязнувши, розлетілося блискотливими бризками. — А ви куди дивились?

— Ми її на вулиці пристукнули. В хату не встигли заскочити — комсомольці налетіли. Насилу відбились, — похмуро відповів бандит, який сидів ближче до Чапки. Його очі були схожі на щілинки, а великий рот безперервно гидливо кривився, ніби думка про неминучу розплату за вчинені звірства весь час не давала бандитові спокою.

— Комсомольці… — просичав Чапка. — Це молокосос Орленко там орудує, так? Він і Митька Безпалого взяв?

— Він… Сволота капосна.

— Знищити його, — важко видихнув Чапка.

На хвилину в кімнаті запала напружена тиша. Стало чутно, як десь у кутку точить дерево шашіль. Нарешті, другий бандит, який сидів за столом, підвів голову. На його лисині від слабкого світла каганця коливалися тіні. Вуха бандита були великі, мов у кажана, а голос писклявий.

— Орленка так просто не візьмеш, Чапко. Хлоп він міцний — кулаком бика може здолати. До того ж стріляє, як снайпер. З армії щойно повернувся, там насобачився.

— А я мовлю — прибрати! Зрозуміло? — видавив Чапка голосом, в якому відчувалася така звіряча ненависть, що навіть бувалі бандити знітились, а потім дружно закивали головами. Вони знали звичаї оунівського підпілля: того, хто насмілювався заперечувати, а тим більше уникав виконання наказів, нещадно знищували.

— Цю справу доручаю вам, — додав ватажок.

Бандити знову мовчки закивали головами.

— А ти, Юрку, їм допоможеш. Іди відпочинь, — ніби мимохідь промовив Чапка.

Юрко повернувся до дверей.

— Стій! — сказав, наче вистрілив, ватажок, недобрим поглядом окинувши Юрка з ніг до голови. Він відчув зміну в настрої і поведінці юнака. — Ти що такий невеселий, га?

Хлопець мовчав.

— Я питаю тебе!

— Стомився я, вимотався. Село далеко, а там ще повно солдатів. Насилу вибрався…

— Ну, добре, йди, — дозволив Чапка і підозріло дивився, поки той не вийшов. Потім повернувся до одного з своїх помічників: — Ти, Чорний, простеж за Юрком. Не до вподоби мені його настрій. Був хлопець вогонь і раптом скис…

Бандит запустив здоровенну п'ятірню у давно не чесану чуприну й сказав:

— Через Наталку, певне.

Юрко зайшов у кімнату, де стояли вартові, і стомлено ліг на купі кожухів у кутку. Заклавши руки за голову, він дивився в почорнілу стелю підземелля і думав важку думу. Молоде, кругловиде, чисто виголене обличчя бандерівця, на якому ще кілька хвилин тому не було жодної зморшки, ніби постаріло, на невисокому лобі залягли тіні глибокого смутку. Але того, хто знав Юрка, найбільше вразили б його очі. Завжди ясні, бездумні, здавалося навіть пусті, вони світилися тепер тугою пса, якого незаслужено побив господар. А головне— у них з’явилася розгубленість і якась думка. Навкруги панувала тиша, але, незважаючи на втому, сон не приходив.