Олександр Ігнатьєв - Лютий шаленів хуртовинами

Наставала перша післявоєнна весна. Селяни Прикарпаття об’єднувались в артілі, молоді колгоспи готувалися до посівної. Бандерівці намагалися будь-якими засобами — вбивствами, пожежами, наклепами — зірвати колективізацію, розвалити вже створені колгоспи, перешкодити в проведенні сівби.

Після тривалого затишшя в лютому сорок шостого року в околицях села Рудного з’явилася боївка Чапки. Хоч вона й невелика, але могла накоїти багато лиха. Ліквідувати її якнайшвидше, до весни-таке було завдання. До цього залучили винищувальні загони, роту внутрішніх військ, але поки що все було безуспішно. Бандити добре знали придністровські хащі, а хуртовина замітала їхні сліди. Все це не давало спокою капітанові. Треба щось придумати. Але що?

Андрій Ільїн майже всю війну був на фронті, в полковій розвідці. В Карпатах його поранили. Тут він уперше почув про бандерівців, і не тільки почув, а й зустрівся з ними. Коли його, пораненого, везли в госпіталь у невелике містечко Самбір, санітарну колону обстріляли з кулемета й автоматів. Усі, хто міг тримати зброю, відстрілювалися майже годину. Після того як напад було відбито і санітари поклали на машини вбитих, Ільїн спитав, хто ж напав на колону.

— Бандерівці! Фашистські холуї, — похмуро кинув санітар, високий кремезний українець.

Так, бандерівці — спадкоємці битого отамана Петлюри, який під гучні гасла про «самостійність» та «свободу» України розстрілював і вішав робітників, шмагав нагаями селян, влаштовував жахливі єврейські погроми, — продовжували його брудну справу. Підступні вороги українського народу, що ненавиділи його свободу, не могли примиритися з втратою своїх багатств і привілеїв, не хотіли, щоб трудящі Радянської України будували нове, краще життя. Вони вірно служили колись польським панам, німецьким фашистам, а тепер перейшли на службу до англійських і американських імперіалістів. Націоналісти ладні продати Україну всякому, хто ненавидить народ і бореться проти Радянської влади, влади народу.

Видужавши, Андрій лишився в Прикарпатті, йому доручили командувати ротою внутрішніх військ. Чимало побачив за цей час Ільїн. Багатостраждальна українська земля швидко відроджувалась. Перші колгоспи, перші комсомольські організації, нові пісні над Дністром. Усе це радувало Ільїна. Він зріднився з життям краю, з його зеленими горами і полонинами, йому стали близькими мрії і сподівання трудових людей, його хвилювали їхні успіхи.

…Капітан замислився, схилившись над столом. У каганці затріскотів, спалахнув і погас вогник — догорів гніт. У вікно заглянула зимова ніч. Хуртовина потроху вщухала, згори спокійно лилось яскраве місячне сяйво. Навпроти, через дорогу, виднілася хата Наталі Винничук. Позираючи сліпими западинами вікон на освітлену місяцем вулицю, вона ніби сумувала за своєю газдинею.

З якимось незрозумілим почуттям дивився на цю хату Андрій.

Раптом він мимоволі здригнувся. Поза хатою, ховаючись у затінку повітки, майнула темна постать. На мить вона завмерла, потім швидко перебігла подвір’я і зникла за рогом будинку. Капітанові здалося, що то була жінка.

— Якась дурниця, — пробурмотів Ільїн. — Примарилось, чи що?

І все ж, взявши з собою трьох солдатів, він швидко попростував до хати вчительки. Навколо було тихо. В хаті нікого.

«Справді, привиділось», — полегшено зітхнув капітан. Кишеньковим ліхтариком ще раз освітив кімнату. Промінь, обмацавши приміщення, зупинився на столі, і капітан завмер: дзеркальце, в якому він уранці знайшов записку, зникло.

Надвечір другого дня Ільїн повернувся в районний центр Яворове, де стояв гарнізон. Доповівши командирові батальйону про наслідки поїздки, він пішов додому.

Вулиця була безлюдна. Сумовито стугонів дзвін похиленої від часу невеличкої церкви. Андрій перейшов хитку горбату кладку через річечку, на дні якої вирувала чорна вода, і одразу опинився біля тину.

Ільїн квартирував у маленькій хатині, що примостилася під двома великими соснами. Позаду хати розкинувся вишневий садок. Тепер він білів стовбурами, обмазаними вапном.

Хазяйка Христина Іванівна — вже літня енергійна жінка — жила вдвох з дочкою, шістнадцятилітньою веселою Ганкою. Чоловік її—Григорій Бойко — в тридцять дев'ятому році, перед тим як. Радянська Армія визволила Західну Україну, покинув сім’ю і переїхав у Польщу. Кликав він і дружину, залякував більшовиками, але вона не захотіла поневірятись на чужині. Коли Ільїн питав, чому її чоловік утік до Польщі, Христина Іванівна тільки руками розводила. Цього вона й сама не розуміла. Більшовики, якими її залякували, виявилися зовсім не страшні. Навпаки, нова влада допомогла Христині. Садок, який Бойко колись орендував у ксьондза Хелемського, став її власністю. Танка вчилась у школі, а влітку їздила в піонерський табір.