Олександр Ігнатьєв - Лютий шаленів хуртовинами

У сорок першому році разом з окупантами в містечко повернувся і Григорій. Прийшов напідпитку і, по-хазяйськи оглянувши хату, говорив дружині про те, як добре вони заживуть без більшовиків. Христина Іванівна пригорталась до міцного чоловікового плеча. Але минули перші радісні дні, і жінка з жахом відчула, що чоловік став для неї якимось чужим, незрозумілим.

Коли Христина розповіла, що їй віддали садок ксьондза Хелемського, що дочка їздила в піонерський табір, Григорій злісно плюнув і процідив крізь зуби:

— Підкупити вас хотіли. Бач, як чужим добром розпоряджалися!

Більше він нічого не сказав. Але незабаром садок відібрали. В школі, де вчилась Ганка, розмістилася комендатура.

Бойко не бував удома по кілька тижнів. Де він пропадав і що робив, Христина Іванівна не знала.

У сорок четвертому році, напередодні звільнення Західної України Радянською Армією, він зник і з того часу не давав про себе ніяких звісток. Друге розлучення Христина Іванівна пережила спокійніше: надто вже важкими були останні роки їхнього спільного життя. Григорій часто напивався, бив дружину, виганяв з дому дочку. А коли він зник, у домі знову стало спокійно, і невгамовна Ганка частіше почала співати задушевних українських пісень. Ось і зараз, входячи на подвір’я, Андрій почув її дзвінкий, приємний голосок. В ту ж мить Ганка з лижами за плечима з’явилася на доріжці, розчищеній від снігу. Вона була в короткому жовтому кожушку, вишитому червоними нитками; чорна спідниця відтінювала білизну валянок. Біла шапка з червоним верхом ледве трималась на пишному чорному волоссі. Великі карі очі дівчини посміхалися, щоки пашіли рум’янцем од морозу.

Ільїн не раз ловив себе на тому, що Ганка йому подобається, але гнав від себе цю думку. Андрієві минуло двадцять шість років, і він вважав себе безнадійно старим. До того ж роки війни, поранення, загибель, рідних зробили Ільїна замкнутим, не по роках серйозним. Закрутити голову дівчині просто так, як це робив дехто, він вважав нечесною і підлою справою, а серйозного почуття в нього не було. Так в усякому разі вважав сам Ільїн. Тому він ставився до Ганки по-дружньому, але поблажливо, як до дитини. Дівчина вже звикла до частих змін у настрої свого квартиранта, який, залежно від успіхів і невдач по службі, приходив додому то збуджений, а то мовчав годинами. Вона інстинктивно вгадувала в ньому вразливу натуру і, мабуть, симпатизувала високому ставному пожильцю. В шістнадцять літ часто захоплюються красивою зовнішністю, показним лоском, але молодість має і свої переваги: саме в цьому віці почуття людини найчастіше бувають безпосередніми і щирими.

Ганка хоч і зверталася до Ільїна просто по імені, але вже по-дівочому соромилась і трохи побоювалась його.

— Добрий день, Ганко, — привітав Ільїн дівчину.

— Добрий день, Андрію. Ходімте зі мною на лижах у ліс. Там чудово! Згода?

Ганка підійшла до Ільїна і запитально глянула на нього. На її довгі вії впало кілька сніжинок. Андрій мимоволі задивився на неї. Тиша, що настала після слів Ганки, розбудила капітана, він зітхнув і з жалем сказав:

— Не можу, Ганно, справи.

— «Справи, справи», — передражнила дівчина. — А коли відпочивати? — і, не чекаючи відповіді, побігла.

Ільїн постояв хвилинку, але мороз почав щипати за щоки, і він поплентав до хати.

Христина Іванівна поралася біля печі. На привітання пожильця вона відповіла надто вже люб’язно і ласкаво. Іншим разом Андрій обов’язково помітив би, що жінка чимось стурбована, хоча й намагається приховати це. Але тепер, після зустрічі з Ганкою, Ільїн, сам того не розуміючи, був неуважний, тому й не звернув уваги на настрій хазяйки. Зайшовши в свою кімнату, він розстебнув ремінь, скинув чоботи і ліг на вузьке залізне ліжко. Втома зборола його, і Андрій одразу заснув під розмірене цокання ходиків, яке доносилося з хазяйської половини.

Через глухі лісові хащі продирався чоловік. Похмурий сіренький день хилився на вечір, в густому ялиннику темнішало, але чоловік ішов досить впевнено. Відчувалося, що ці місця він добре знає. Вибравшись на невеличку галявину, невідомий озирнувся й тихо свиснув.

У відповідь з-під широко розкинутих віт величезної ялини теж почувся свист, а потім з’явилася постать з автоматом в руках і неголосно спитала:

— Хто?

— Свої, Петре, — відповів прибулий.

— Чапка тут?

— Іди, чекає.

Чоловік з автоматом підійшов до великого гладкого пня, насилу зсунув його вбік. Під ним була ляда. Піднявши її, караульний велів подорожньому спуститися вниз, закрив ляду, насунувши на неї важкий пень, і зник під ялиною. Знову стало тихо і мертво у цьому похмурому куточку величезного лісу. Навіть досвідчене око не розгледіло б замаскованого входу в підземелля. Це був бандитський схрон. Такі лігвища оунівці викопувала в прикарпатських лісах, у селах, на хуторах, розкиданих понад гірськими річками, на полонинах і схилах гір. Входи робили в таких місцях, де цього зовсім не можна було сподіватися: в стінах глибоких колодязів, у печах, під копицями сіна, у лісі і в полі під пнями та кущами. У таких схронах бандити ховались від переслідування, зберігали боєприпаси і зброю.