Олександр Ігнатьєв - Лютий шаленів хуртовинами

Схрон, де зник подорожній, був великий і добре обладнаний, з кількома підземними приміщеннями. Вниз вели круті сходи. Зійшовши по них на невеличку площадку, чоловік засвітив ліхтарик і озирнувся. З площадки починалися два лази — низькі ходи, мов штреки шахти. Склепіння цих лазів підтримувалися дерев’яними стояками.

Прибулий нерішуче постояв якусь мить, потім швидко попрямував одним з ходів, пригинаючись, щоб не вдаритись об низьку вологу стелю. В штреку було тісно, задушно й вогко. Чоловік іноді оступався, впирався ліктями в земляні стіни, слизькі запліснявілі підпірки і при цьому стиха лаявся. Метрів через двадцять лаз упирався в глуху стіну. Далі йти було нікуди. Невідомий потупцяв трохи, намацав під ногами кільце і підняв ще одну ляду. З глибини пробилося тьмяне світло. Чоловік ще спустився вниз і опинився у великій прямокутній підземній кімнаті. Вона була досить висока, і прибулий з насолодою випростався, але в ту ж мить у груди йому вп’ялися два автоматні стволи.

Після того як він сказав пароль, йому буркнули:

— Проходь!

Чоловік спочатку оглянувся — в цьому схроні він бував рідко. Стіни і стеля кімнати були обшиті дошками, підлога теж була з дощок, у кутку валялись оберемки сіна і кілька брудних кошлатих кожушків. На ящику з-під консервів коптів каганець. Напроти виднілися прочинені двері в іншу кімнату. Чоловік підійшов до них і прислухався. З-за дверей було чути приглушені голоси. Тоді він без стуку ввалився в кімнату. Там за довгим столом сиділи двоє. Поряд стояв ще один чоловік з патлатою головою на короткій шиї, в накинутому на плечі кожусі, його постать відбивала напружене чекання і чимось нагадувала ватажка вовчої зграї. В руках він тримав карту. Очі ватажка, що частіше бачили пітьму, ніж денне світло, були великими й похмурими. Він насторожено зустрів прибулого, уважно розглядаючи його з-під кущистих брів. Ті, що сиділи за столом, теж дивилися насторожено-очікувальним поглядом.

— Слава Україні! — привітав їх прибулий.

— Слава! — буркнув у відповідь високий. Потім нетерпляче спитав: — Виконав, Юрку?

— Зробив, — неохоче відповів той. Він розстебнув кожушок і вийняв звідти якийсь предмет, що блиснув у тьмяному світлі каганця.

— Ось, приніс, — Юрко поставив на стіл невеличке настільне дзеркальце.

Сержант Ковальов, командир відділення автоматників з роти капітана Ільїна, повернувся з своїми солдатами у гарнізон після огляду далекого хутора. Там вони знайшли схрон у льоху, але схованка була порожньою. Господар божився, що не знає, хто і коли спорудив її. Тоді Ковальов вирішив поговорити з ним наодинці. Сивоусий дід Остап довго і хитро уникав прямої відповіді, доки, нарешті, не признався, що схрон побудував він сам за наказом бандерівців.

— А що мав робити? — спитав він сержанта, допитливо позираючи спідлоба. — Не зробиш — уб’ють.

— Отже, бандитам допомагаєш, діду? В Рудному чув, мабуть, що трапилось? Можливо, бандюги у тебе ночували, перш ніж іти вбивати, га?

— Не було тут нікого, — понуро буркнув старий і сховав очі під бровами. — І я не вбивав нікого.

— Не вбивав, а вбивцям допомагав, — суворо промовив Ковальов. — Цього тобі люди не подарують.

Дід стомлено махнув рукою.

— Мені все їдно вмирати. Вам не скажеш — по голівці не погладите, тим не догодиш — на той світ відправлять. Так і дивись, щоб не вскочити з вогню та в полум’я. Пішов би світ за очі.

— Ех, діду, діду, старий ти, а погано розбираєшся житті. Догоджати нікому не слід. Треба бути завжди з народом, який чесно живе і працює. А купка бандитів намагається всіляко нашкодити йому. Чого вони хочуть? Та просто знову на шию народові панський хомут натягти. За що вони Степана Підлужного вбили? У нього дітки малі лишилися. Чим їх батько провинився, ану, лишень, скажи мені, діду!

Старик мовчав. Він добре знав Підлужного, пам'ятав його ще хлоп’ям. Хороший чоловік був Степан, усе село поважало його за розсудливість, працьовитість, скромність.

— Мовчиш? Так я скажу. Вбили його через те, що він за нове життя стояв, хотів, щоб народ краще жив. А бандитам саме це й не по нутру. Так от, діду, запам’ятай: народ знищить цю погань. Але, щоб скоріше це зробити, треба кожному боротися з бандерівцями.

А ти хочеш догодити і нашим і вашим. Не вийде так, діду. Недарма ж кажуть: на двох стільцях не всидиш.

— Ну, арештуйте мене, тільки марно не докоряйте, — не витримав дід.

Ковальов знизав плечима.

— А навіщо?