Василь Врублевський - Клітка, або Дискотека 80-х

За якусь мить із гучномовців починає лунати пісня групи «Boney M» – «Rasputin».

Тільки-но прозвучали перші акорди, «пацанва зі Східної» починає звідусіль збігатися-збиратися-«кучкуватися» навколо Матроса, розмахуючи руками, битами, цепами та вигукуючи урізнобій: «Погнали!», «Понеслося!», «Бий Мальованку!»

Матрос викидає руку вперед, указуючи «напрям атаки». Звідти, куди він вказував, у цей момент вибігають «мальованські». Під акомпанемент приспіву починається жорстоке «місиво»… Хтось падає і його топчуть ногами; хтось хапається за окривавлену голову і дико верещить; хтось відповзає убік…

Над «полем битви» розноситься гучне: «Мінти!!! Мінти!!!» Бійка умить припиняється. Здатні самостійно пересуватися «бійці» (Матрос, Шпрот, Щур і Царик – у тім числі) розбігаються хто куди, рятуючись втечею. На «полі битви» залишаються поранені і покалічені…

З’являються міліціонери. Оточують залишки учасників «місива». Грубо і брутально заламуючи «бійцям» руки, копаючи їх ногами, штовхаючи, б’ючи по нирках, «доблесні стражі порядку» під завершальні акорди пісні виводять-тягнуть-волочать «бійців» за лаштунки…

Пізній вечір (власне, ніч). Парк. Алейка обіч «Клітки».

Лавочка під крислатим кленом.

На стовпі трохи оддалік блимає – ніби світломузика – неоновий ліхтар.

На лавочці – троє дівчат: Алька, Жанка, Лєнка (Воркута). П’ють вино «Аліготе» – із пляшки, по черзі: зробивши ковток, передають пляшку із рук в руки. Закушують шоколадом (розгорнута обгортка із гіркою плиточок – на лавочці).

Алька (співає):

Воркута. Алько! А коли тебе перший раз, тобі скільки було?

Алька. Тринадцять…

Воркута (до Жанки) . Бреше?

Жанка. Бреше, мабуть.

Воркута. А без понтів? Скільки?

Алька. Тринадцять!

Воркута. Що, справді тринадцять?

Алька. А то!

Воркута (до Жанки) . А тобі?

Жанка. П’ятнадцять… Здається… (Згадує, подумки рахує) . Ну да! П’ятнадцять.

Воркута. О, то я між вами стара дєва!

Жанка. В смислі?

Воркута. А мені вже шістнадцять було… Якраз на дні народження і…

Жанка. Напоїли – і?..

Алька. Напоїла – і!.. Вона напоїла… Січеш?

Жанка. А! Любов? Да?

Воркута. Ага. Любов. Велика і красива…

Алька. А толку?

Воркута. Толку мало… Я ж за ним, падло, півроку ушивалася. Думала: дам – і все, мій буде… На день народження покликала у ліс, на шашлики… Тиждень предків на пецики крутила… А він!.. «Нічого, – каже, падла, – не пам’ятаю, а значить, нічого й не було!» Гуд бай, аривідерчі, «вон пашла»!..

Жанка. А ти?

Алька. Вона й пішла. По повній програмі і на всю котушку! П’ятирічку за два роки, ударниця туда !

Воркута. Нічого… Пару раз потім підвалював: відика кликав подивитися, ну і те-се… Але я його відшила. Із принципу…

Алька. Принципова!

Жанка. І правильно!

Воркута (роздратовано) . Сама знаю, що правильно, що неправильно! Без тебе!

Жанка. Ти чого? Я ж…

Алька. Ну, хватить вам! Завелися!.. (Співає, Воркута із Жанкою підхоплюють):

Жанка. Ну що, гайда по хазах? Засиділися ми… (До Воркути) . Глянь-но, котра вже на твоєму «писку моди»?

Воркута (подивившись на годинник – невеличке «сердечко», із кришечкою, на довгому ланцюжку через шию) . Ого! Половина першої! І справді, пора! Пішли, Алько.

Алька. Ви йдіть.

Воркута. А ти.

Алька. А куди мені йти? Додому краще не потикатися. Мати уб’є…

Воркута. Так вже й уб’є?

Алька. Як не вб’є, то все одно не пустить у хату… Так що мені що тут, що на сходах у під’їзді до ранку куняти – все одно. Тут навіть краще.