Грегорі Робертс - Тінь гори

— Я не міг. Не тоді, коли ти лишалася тут.

Люди сміялись і жартували на тротуарі біля кав’ярні «Любов&віра». Я оглянув вулицю на наявність загроз, помічаючи кожного кишенькового злодія, наркоторговця й рекетира, що працювали в натовпі. Усе було нормально: незаконно тихо.

— Ти ніколи нікому не розказувала того, що Лайзи розповіла про замовне вбивство, організоване мадам Жу?

— Я зберігала цю таємницю, доки не трапилася слушна нагода. Тепер Кавіта про це знає і триматиме мадам Жу біля себе, доки не отримає її книжку. Потім вона познайомить ту жінку з її маленьким другом — кармою.

Мадам Жу і Кавіта? Це наче монета, запрограмована нашкодити комусь, хай як упаде.

— Дозволь усе розставити по поличках: мадам Жу не знає, що Кавіта була нареченою вбитого нею чоловіка? І було це десь чотири роки тому?

— Усе правильно. Кавіта Синг — це не її справжнє ім’я. Вона займалася фрілансом у Лондоні, коли вбили її нареченого. Вона повернулася, скористалася своїм журналістським псевдонімом і почала працювати на Ранджита. Вона сподівалася завдяки своїй журналістській діяльності колись дізнатися, що трапилося з коханим. Я чекала, поки Кавіта стане досить впливовою, щоб протистояти мадам Жу й перемогти її, а ще вийти сухою з води. Я творила її, подарувала їй владу. А потім прийшов день, на який вона чекала, і я все розповіла.

— Тож Кавіта стежить за мадам Жу, яка використовує її, щоб потрусити людей з книжки, аби відібрати втрачену владу, а коли Кавіта отримає книжку, то позбудеться мадам Жу?

— Саме так. Шахи, у які грають небезпечні жінки.

— Скільки Кавіті потрібно часу, щоб дістати книжку?

— Недовго.

— А Кавіта використає книжку, коли дістане її?

— О так,— розсміялася Карла.— Збудує океанські кораблі змін.

— Не знаю, котра з них лякає мене більше — Кавіта чи мадам Жу.

— Я ж казала, що ти неправильно оцінюєш Кавіту,— нагадала Карла.

— Я нікого не оцінюю. Я хочу жити у світі без каміння й без людей, у яких можна ним жбурляти.

— Я це знаю,— захихотіла вона.

— Що смішного?

— Те, що колись сказав про тебе Дідьє.

— Що?

— Лін має добре серце, а це — непростимо.

— Дякую, мабуть.

— А хочеш дізнатися, хто працюватиме в третьому офісі, внизу?

— Це дійсно ніч одкровень. Ти цим насолоджуєшся, правда?

— Цілком,— мовила вона.— То ти хочеш знати, хто буде за дверима номер три, чи ні?

— Звісно, хочу. Я хочу побачити тунель , бо ще й досі не бачив.

— Тобі не схочеться підписувати угоду про нерозголошення.

— Щоразу як ти підписуєш юридичний документ, Доля бере вихідний.

— Це Джонні Сигар,— повідомила вона.

— У кімнаті номер три?

— Так.

— Ну коли ти перестанеш красти моїх персонажів? Ти зібрала в «Амрітсарі» половину роману, а я навіть не почав його писати.

— Джонні започатковує власний бізнес із нерухомості,— провадила вона, мило мене ігноруючи.— Він спеціалізуватиметься на розселенні нетрищ.

— Оце буде райончик.

— Я його профінансувала,— зізналася вона.— З останніх Ранджитових грошей на хрещення.

Я трохи обдумав збільшення домочадців у готелі «Амрітсар».

— Навіть коли приїхала Карлеша,— сказав я,— Олег же все одно не їде, правда?

— Сподіваюся, що ні,— посміхнулася вона.— І ти теж. Тобі подобається цей хлопець.

— Справді подобається. А навіть більше він подобається мені, коли на тон знижує свою радість.

— А Навін сьогодні буде?

— Він працює над справою для Діви. Так чи так, ця дівчина вигадує способи тримати Навіна зайнятим і близько до себе.

— Гадаєш, вони зможуть бути разом?

— Я не знаю,— відповів я, намагаючись не сподіватися на щось, чого вони, може, й не бажали.— Але я знаю, що Навін ніколи не відмовиться від Діви. Хай що він каже, а він поведений на ній. А коли поєднуєш індуса з ірландцем, то дістаєш чоловіка, який не може відмовитися від кохання.

Клієнти кав’ярні «Любов&віра» зібралися на тротуарі, тримаючи футболки, й інколи ними обмінювалися.

— Що це там таке?

— Пам’ятаєш, слова Ідриса, які ми адаптували для футболки? Тої, яку ми дали Вінсону?

— Так.

— Вінсон і Ранвей використали нотатки Рендалла й зробили зі слів Ідриса написи на футболки. І роздають їх як подарунки на відкриття.

Неподалік нас молодик тримав футболку так, що можна було прочитати. Я прочитав слова разом з ним, зазираючи хлопцеві через плече.

Серце, повне жадоби, гордині чи ненависті, не може бути вільним.

Почувши ці слова Ідриса на горі, я погодився з таким твердженням і зрадів, побачивши, що вони збережені, що вони живі, що вони вийшли у світ, навіть якщо тільки на футболці. Я також мусив визнати, що занадто часто знаходив у собі часточки жадоби й гордині.