Грегорі Робертс - Тінь гори

— А коли вбили близнюків, вона звернулася по допомогу до Кавіти.

— Як я й сподівалася. Пороки живуть звичками, а звички роблять людей передбачуваними.

— А яка в цьому вигода для Кавіти?

— Окрім сексу?

— Прошу, Карло, не...

— Жартую. Я ще шість тижнів тому розповіла Кавіті, що мадам Жу вбила її хлопця. Її нареченого, узагалі-то. Він протестував проти того, що мадам Жу підкупила місцевих посадовців. Він збирав прихильників. Вона його за це вбила.

— А як ти дізналася, хто це зробив?

— Ти справді хочеш знати?

— Ну, я...

— Від Лайзи.

— Від Лайзи? А як дізналася вона?

— У той час вона працювала на мадам Жу в Палаці. Це було до того, як я її витягнула звідти.

— І спалила те місце.

— І спалила те місце. Лайза не могла розповісти Кавіті про те, що знала, тож розповіла мені.

— А чому Лайза не могла розповісти Кавіті?

— Ти ж знаєш, якою була Лайза. Вона не могла бути відвертою з тими, з ким спала.

— Я починаю думати, що ти знала її краще за мене.

— Ні,— сказала Карла, м’яко посміхаючись.— Але в нас була домовленість щодо тебе.

— Вона щось таке казала. Як ви зустрілися в «Каяні» й обговорювали нас.

Вона ніжно розсміялася.

— Ти справді хочеш дізнатися, що сталося?

— Знову ти з цим «справді хочеш дізнатися»? — посміхнувсь я.

— Я наглядала за тобою з тієї миті, як ми розійшлися. Спочатку я була щаслива за тебе, бо здавалося, ви з Лайзою теж щасливі. Але я знала Лайзу і знала, що вона все зіпсує.

— Почекай-но. Ти стежила за мною аж два роки?

— Звісно. Я ж тебе кохаю.

Така чиста, така ясна довіра в людських очах!

— А як усе це...— почав я, отямлюючись,— пов’язане з твоєю домовленістю з Лайзою?

Карла сумно всміхнулася.

— Я почула, що Лайза повернулася до своїх нечестивих звичок і частенько ходила наліво, а ти про це не знав.

— Я й не питав.

— Я знаю,— запевнила вона.— Але всі про це базікали. Усі, крім тебе.

— Це неважливо. І тоді теж не мало значення.

— Це було неправильно, бо ти кращий і заслуговуєш на краще. Тож одного дня я підійшла до неї ззаду в улюбленій крамниці суконь і постукала по плечу.

— І що ти їй сказала?

— Я попросила розповісти тобі про те, чим вона займається, і дозволити вирішити, чи залишатися з нею, або Лайза може волочитися з усіма підряд.

— Волочитися з усіма підряд? Це якось грубо.

— Грубо? У тій галереї жоден чоловік чи жінка не були в безпеці, включно з клієнтами. Мені б не було діла до чогось такого, але це стосувалося тебе.

— І ти домовилася з нею?

— Не тоді. Я дала їй шанс. Я любила її. Ти ж знаєш, як просто було її полюбити — достатньо подивитися. Але вона не виправилася. Тож я зустрілася з Лайзою в «Каяні» і розповіла, що кохаю тебе і більше не хочу, щоб вона завдавала тобі такого болю.

— Що вона відповіла?

— Погодилася відпустити тебе. Вона не була в тебе закохана, але дуже любила. Вона сказала, що хоче робити це поступово, а не просто зникнути після розриву.

— Ти розбила наші з Лайзою стосунки? — запитав я, стурбований поривом правди.— То це тоді сталося?

— Не зовсім,— зітхнула вона.— У мене й досі стоїть перед очима її обличчя, коли я знайшла її там, на ліжку. Ляж казала їй: якщо не зізнаєшся і завдаватимеш йому болю й далі, я сама тебе зупиню.

— І ти це сказала серйозно? Навіть попри те, що любила її?

— Останнього року, коли ти ходив з Лайзою на побачення,— тихо сказала вона,— то обідав з її коханцями, інколи навіть з подружжям, і був єдиний за столом, хто нічого не знав. Мені шкода.

— Її часто не було вдома, а я ніколи не запитував. Мене теж часто не було, і розповісти, де був чи що саме перевозив, я не міг. Вона була в біді, а я й не усвідомлював.

— Вона не була в біді, а сама була бідою. Коли того дня в «Каяні» вона погодилася не дурити тебе, то почала зі мною загравати.

— Справді? — розсміявсь я.

— Ой дідько, так. Вона ж була Лайзою. Вродливою, божевільною і популярною.

— Це правда.

— А знаєш, спочатку я думала, ти наївний. Але це не так. Ти просто довірливий, і я це люблю. Люблю, коли мені вірять. Довіра — це душевний наркотик на вибір. Мені так важливо, що ти не здався. Для мене наша довіра під час розриву вартує більше, ніж якби ми вірили одно одному, залишаючись разом. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Гадаю, так. Але відтепер ми тільки разом, Карло.

— Відтепер завжди разом,— повторила вона, прихилившись до мене.

— Ти справді постійно за мною стежила?

— Так. А ти так і не виїхав з міста, як обіцяв.