Грегорі Робертс - Тінь гори

Ми розшукали Дідьє в «Лео»: він отримував задоволення від образ одночасно від двох офіціантів, які надавали йому бажаний сервіс. «Леопольд» був неначе та божевільня. Відвідувачі реготали з усього і волали на все з радісним завзяттям. Виглядало це весело, але нам потрібно було йти в інше місце.

— Лише один келих,— благав Дідьє.— У кав’ярні «Любов&віра» не подають алкоголю. Ти таке взагалі чув?

— Один келих,— погодилася Карла, сідаючи біля нього.— І не на зміну настрою більше.

— Офіціанте! — покликав Дідьє.

— Ти думаєш, що ти єдиний клієнт, який хоче тут випити? — запитав Солоденький, ляскаючи ганчіркою по столику.

— Неси алкоголю, ти, дурню! — гаркнув Дідьє.— У мене комендантська година.

— А в мене ціле життя,— заявив Солоденький, човгаючи геть.

— Маю віддати тобі належне, Дідьє,— сказав я.— Ти повернув усе в норму. Я ніколи не бачив Солоденького похмурішим.

— А що таке належне,— оживився Дідьє,— як не те, що тобі доводиться віддавати, та ще й з відсотками.

— Лін тепер неозброєний, Дідьє, голий перед світом,— розповіла Карла.— Він сьогодні зранку викинув ножі в море.

— Море викине їх назад,— мовив Дідьє.— Море не може змиритися з тим, що ми виповзли на сушу. Запам’ятай мої слова, Ліне. Море — це ревнива жінка без чарівливості.

До нашого столика підійшов чоловік з посилкою в руках. Це був Вікрант — виробник ножів, і на секунду я відчув докір сумління через те, що його чудово зроблені інструменти — мої ножі — опинилися на дні мілкого моря.

— Привіт, Карло,— сказав він.— Я шукав тебе, Ліне. Твій меч уже готовий.

Він розгорнув ситцеву тканину, демонструючи меча Хадербгая. Його полатали золотими заклепками; заклепки були забиті й в очі двох драконів, що сходились у хвості.

Це була чудова робота, але боляче було згадувати меча. Я забув його за рік гір і спалених маєтків, і мене пекло, що таке сталося.

— Як я й казав,— нагадав Дідьє.— Море — це ревнива жінка. Дідьє ніколи не помиляється.

— Ти можеш забрати хлопчика від меча,— жартувала Карла,— але ніколи не забереш меча від хлопчика.

— Чудова робота,— зауважив я.— Скільки я тобі винен, Вікранте?

— Це була справжня праця любові,— розповів він, відходячи.— За мій рахунок. Не вбий ним нікого. Бувай, Карло.

— Бувай, Вікранте.

Принесли напої, і ми вже збиралися виголосити тост, але я зупинив його піднятою рукою.

— Погляньте на оту дівчину,— сказав я.

— Ліне, не дуже галантно робити зауваження про іншу жінку, коли твоя жінка...

— Просто добре придивися, Дідьє.

— Гадаєш, це вона? — запитала Карла.

— О так.

— Хто? — зажадав Дідьє.

— Карлеша,— пояснила Карла.— Це Олегова Карлеша.

— Це правда!

Дівчина була висока і трохи нагадувала Карлу: чорне волосся і зелені очі. Вона була одягнена в тісні чорні джинси, чорну мотоциклетну футболку й ковбойські чоботи.

— Карлеша,— пробурмотіла Карла.— Непоганий стиль.

— Солоденький,— покликав я, й офіціант поплентався до столика.— Ти ще маєш фото, яке дав Олег?

Він ображено перевірив кишені й дістав пом’яте фото. Ми підняли його на рівень обличчя дівчини, яка сиділа за п’ять столиків.

— Зателефонуй Олегу й отримай свою нагороду,— порадив я.— Отам сидить дівчина, на яку він чекав.

Він повитріщався на світлину, глянув на дівчину і кинувся до телефону.

— Ми вже закінчуємо? — запитав я.

— Ти не хочеш залишитись і побачити возз’єднання Олега з Карлешою? — дражнила Карла.

— Я стомився бути невільним спільником Долі,— оголосив я.

— Я мушу побачити возз’єднання,— заявив Дідьє.— І не зрушу з цього місця, доки не засвідчу все власними очима.

— Гаразд,— сказав я, готуючись піти.

До нашого столика підійшов чоловік. Він був низький, худорлявий, темношкірий і впевнений.

— Пробачте,— мовив він,— ви той, кого називають Шантарамом?

— А хто хоче знати? — гаркнув Дідьє.

— Мене звати Татіф, і я маю дещо обговорити з паном Шантарамом.

— Обговорюйте,— запропонувала Карла, махаючи на мене.

— Я чув, що ви будь-що зробите за гроші,— почав Татіф.

— Це надзвичайно образлива заява, Татіфе,— посміхнулася Карла.

— Однозначно,— погодився Дідьє.— А скільки грошей?

Я підніс руку, щоб зупинити аукціон.

— Краще призначмо зустріч, Татіфе,— сказав я.— Повертайся сюди завтра о третій. Ми поговоримо.

— Дякую,— мовив він.— Усім доброї ночі.

Він прошмигнув поміж столиками і вийшов на вулицю.

— Ти навіть не уявляєш, що в нього на думці, у цього, цього Татіфа, — попередив Дідьє.