Грегорі Робертс - Тінь гори

Раз на добу, під час припливу, море затоплювало стежку до гробниці Хаджі Алі, і вона губилася під загрозливою водою. Так наче святий говорив: «Прошу, досить»,— звільняючись зі світу наших гріхів і мук завдяки тій затопленій стежці, що дозволяло йому спокійно поспати, щоб відновити його сили як одного з найвеличніших захисників міста.

Тієї ночі стежка через море була суха і майже безлюдна. Вітер був сильний, поривчастий. Ми були самі — шість гангстерів на дорозі до острівної гробниці, а місячне сяйво залишало довгі тіні на дзеркалі мілкого припливу.

По обидва боки від нас виднілося округлене каміння, чорні мокрі речі чіплялися до шляху для захисту, їхні спини зігнулись у напрямку моря.

Пахощі, що курилися оберемками завтовшки як копито верблюда, заповнювали повітря ароматом набожності.

На шляху до острівного храму, що пролягав через море, я не дотримувався ритуалу. Гангстери, які збиралися на війну, ішли до храму, думаючи про шкоду, якої вони завдали в минулому, просили прощення у гробниці й виходили з храму готовими до пекла. Того разу я так не зробив.

Я думав про Карлу і про те, які ми були ображені під час останнього прощання.

Я не думав про те, хто мене замовив. Список підозрюваних був довгий, і я не міг його скоротити, добре подумавши. Та як з’ясувалося, Абдулла скоротив його за мене, поки ми йшли через море по кам’янистій смузі, що з’єднувала узбережжя.

— Ти не запитав, хто призначив винагороду.

— Я вирішив пережити цю добу, а потім дізнатися,— відповів я.

— І чому ж ти не хочеш знати?

— Бо коли дізнаюся, то захочу щось йому зробити. І буде краще, якщо я це робитиму після того, як мене не намагатимуться вбити.

— Це був ірландець.

— Конкенон?

— Так.

Прийшла моя черга реготати, і дуже вчасно.

— Добре бачити тебе в доброму гуморі,— сказав Раві, ідучи на крок позаду разом з Шахом, Команчі й Високим Тоні.

— Ні,— заливався я,— це взагалі не смішно, але водночас це дуже, дуже смішно. Я знаю цього хлопця. Я знаю Конкенона. Це його уявлення про розіграш. Саме тому пропозиція закінчиться через добу. Він з мене знущається.

Я не міг пояснювати, бо занадто сильно сміявся, а потім хлопцям теж дійшло, усім крім Абдулли, і вони теж почали реготати. Щоразу як вони намагалися заспокоїтися, то згадували, що не подумали про це перші. Потім вони почали обмінюватись іменами параноїдальних друзів, з яких теж можна було так пожартувати, і знову впадали в істерику.

— Я обожнюю цього хлопця,— вирішив Раві.— Маю з ним познайомитися. Ну, я, звісно ж, його вб’ю, але спочатку маю з ним познайомитися.

— Я також,— мовив Високий Тоні.— Це той тип, якого Абдулла поранив у ногу?

— Саме той.

— Двічі,— виправив Абдулла,— в одну й ту саму ногу. Тож тепер ви бачите, що милосердя — це чеснота, яку ліпше приберегти для доброчесних, а не для демонів, як цей чоловік.

Хлопці почали сміятися ще дужче. У певному сенсі це був добрий знак. Одного з наших людей убили. Чоловіка, якого ми всі любили. Мені теж загрожувала смерть, але нам не було настільки лячно, щоб не вирегочувати. Молоді вуличні солдати заспокоїлися після грізного погляду Абдулли, і ми закінчили прогулянку до узбережжя.

Прогулянка до гробниці Хаджі Алі перед війною була образою для святого, чия труна на хвилях дива допливла аж до Міста-Острова, назавжди його благословивши, і ми це знали.

Але ми також знали, чи змушували себе повірити, наче святі пробачають те, чого остерігається світ. І тієї миті, під час прогулянки, ми були певні, незважаючи на святотатство, що він знає про нашу любов — вічно терплячий святий, який слухав наші гангстерські молитви, поки спав у морі.

Розіграш Конкенона (потому як я його пережив) був благословенням, бо це сполохало вбивчо налаштованих змій з високої трави небезпечних джунглів Колаби. Абдулла і Дідьє відвідали кожного горлоріза, який цікавився винагородою за моє життя, і добре їх віддухопелили, щоб не лізли, якщо раптом за мене знов призначать винагороду.

Я полював на Конкенона по всьому місту, слідуючи за кожною, навіть найтоншою, ниточкою. Часом пошуки заводили мене на найвіддаленіші околиці з непрохідними дорогами. Я багато часу провів у сідлі, здебільшого думаючи про Конкенона. Але ірландець так і залишився привидом, чуткою, відлунням глузливого сміху, тож я нарешті мусив хоч тимчасово задовольнитися тим, що коли його не можна знайти, то він і не становить загрози.

Карла й досі бісилася. Ставилася до мене холодно й цілі дні не показувалась мені на очі. Я намагався теж на неї злитися, але якось не виходило. Я гадав, що вона не мала права приховувати того листа, особливо після того, як його автор замовив моє вбивство. Я почувався скривдженим, але занадто сильно сумував за нею. Мало знав я кращого в житті, ніж ті дні, які ми проводили з нею разом, близькі та щасливі.