Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

На першому допиті Ікар поводився зухвало, всі звинувачення в контрабанді рішуче відкидав, відмовлявся співпрацювати зі слідством і погрожував усіх звільнити. Виявилося, що за кілька годин очікування, коли покоритель неба чекав перших сутінків, він встиг добряче надудлитися, тож сміливості в ньому було через край. Він усіх переконував, що літальний апарат сконструював для власної приємності, бо дуже любить літати, і жоден кордон перетинати не збирався, просто на угорський бік його здув сильний порив вітру. На запитання, навіщо ж йому було присобачувати до літака аж шість ящиків Marlboro, а це ж не мало не багато — шістдесят тисяч сигарет, Ікар незворушно відповів: «Просто я дуже люблю курити. У мене навіть страх є, що сигарети раптом закінчаться, а взяти нових ніде. Тому я взяв із собою шістдесят тисяч, так, про всяк випадок».

Певна всеукраїнська газета цілу шпальту присвятила цій історії, назвавши її просто: «Ікар із Ведмедева». Дошкульне прізвисько всім сподобалося, тож із того часу нашого героя лише так і називали. Відсидівши за вчинене три роки, він вийшов на волю, але ідеї своєї не полишив і далі в той чи інший спосіб займався контрабандою, хоч і в значно скромніших масштабах. Хай там як, а Тис мав рацію: якщо в їхньому Богом забутому містечку хтось і може повірити в його грандіозний задум, то тільки Ікар. До того ж він, на відміну від учителя історії, мав гроші на втілення ідеї в життя. Не тільки гроші, а й зв'язки: уже через три роки після «відсидки», у жовтні 2010-го, ведмедівці обрали Ікара депутатом обласної ради. Тюремне минуле не завадило виборцям проголосувати за кандидата, який у програмі клявся поважати закон і покращувати життя вже сьогодні — зрештою, на початку того ж року українці обрали президента-зека, тож Ікар добре вписувався у парадигму побудови нової еліти.

Гальма на велосипеді Тиса не працювали, все не було часу полагодити, тому, хоч учитель історії й завчасно припинив очманіло крутити педалі, та все ж не встиг скинути швидкість достатньо, щоб безпечно й цілим злізти з велосипеда: на всіх парах він мчав до хвіртки Ікара, а коли зрозумів, що зупинитися не зможе, почав гальмувати, черкаючи носом черевика об землю, але зашпортався, втратив рівновагу і впав яйцями на поперечину велосипеда, зойкнув тонко, як кішка, а потім звалився на металевий паркан Ікарового обійстя. Коли контрабандист, зачувши грюкіт і крик, вибіг із двору, Тис усе ще лежав під велосипедом, охаючи й обома руками тримаючись за матню. Переднє колесо велосипеда зігнулося у вісімку, а заднє крутилося, як у цирку, над головою вчителя. Коли Тис на знак привітання трохи підняв голову, воно зачепило капелюх, збивши його у рівчак.

Ікар мав усі підстави подумати, що Тис укотре приїхав зичити на вічне віддавання гроші, і тому навіть прикинув, що зараз доведеться подарувати другові-невдасі ще й на нове колесо, але цього разу помилився. Бо Тис уперше за всі роки їхнього приятелювання прийшов не просити, не з порожніми руками — ну, тобто з руками, може, й порожніми, зате з повною головою. Вже за дві хвилини він з очима безумця щось пояснював Ікару, а той спочатку недовірливо придивлявся до свого шкільного друга, потім перевів погляд на капелюх Тиса, який тепер лежав біля хвіртки і в який уже встигла всістися курка, а потім таки втупився гостеві прямо в очі. На обличчі Ікара співчуття змінилося глумом, а потім переросло в зацікавленість. Якоїсь миті, приблизно на десятій хвилині Тисового монологу, він стрімко вхопив друга під лікоть і повів до своєї автівки:

— Сідай, проїдемося трішки, так нас ніхто не буде чути, а ти розказуй, розказуй, здається, ідея твоя не така й дурна, як мені здавалося, — розгублено й задумано сказав Ікар.

Друзі всілися в машину й поїхали за місто, змушуючи здивованих перехожих обертатися за автівкою, яка, мов черепаха, повільно повзла вулицями, а в ній сидів водій, що не міг відірвати зачудованого погляду від свого пасажира. Та й сам пасажир поводився, як божевільний: активно розмахував руками і раз у раз щось вигукував, але його слова тонули в шумі мотора, як зойки потопельника.

— Гм, — Ікар прицмокнув і задумався, на якусь мить абсолютно втративши зв'язок із навколишнім світом, опустив голову на кермо й затих. Машина стояла на узліссі під Ведмедевом, у місці, де ніхто сторонній не міг нею зацікавитися. Тис дивився перед себе, на зарослі кущів, що відділяли поле від лісу, потім перевів погляд на застиглого Ікара. Батарейка сіла — і тепер, після ентузіазму, бурхливої жестикуляції і запалу, вчитель історії сидів утомлено й розчаровано. Мабуть, просто почав тверезіти, чари зникали. У голові гуділо, серце калатало, а руки тремтіли. Раптом Ікар рвучко підвів голову, подивився просто Тисові в очі й промовив: