Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

Інакше все виглядало з Румунією, яку Чаушеску перетворив на бідний і голодний заповідник. Після публічної сварки із СССР, коли Румунія в 1968 році відмовилася вводити танки в непокірну Прагу, Чаушеску вирішив створити щось на кшталт острова посеред суходолу, тобто побудувати країну, яка б зовсім і ні в чому не залежала від сусідів — зокрема й від СССР та Угорщини. Коли кретинізм румунського вождя досяг піку на початку вісімдесятих років — саме тоді він вирішив виплатити всі зовнішні кредити, які набрав до цього у міжнародних організацій, — життя в Румунії перетворилося на пекло: з полиць магазинів зникла їжа, телебачення працювало по дві години на добу, транспорт не їздив, а секретні служби виловлювали і вбивали все більше «внутрішніх ворогів».

Не дивно, що закарпатці мало в ті роки цікавилися Румунією: ходив навіть жарт, що з Румунії можна привезти хіба відро бетону. Уже затвердлого, ясна річ. Словом, масових контактів і обміну товарами не було, але завжди якась одна людина могла трохи підзаробити. Так подумав і Мірча, закарпатський етнічний румун, який у середині вісімдесятих почав навідувати своїх румунських родичів по той бік кордону, де справді пересвідчився, що привозити звідти нічого, але ввозити туди можна практично все. І все розмітатимуть: сірники, горілку, ковбасу, повидло, взуття, люстри, цвяхи. В Румунії не було нічого, люди були готові віддати останні гроші бодай за щось вартісне. Так і почалася довга дорога Мірчі від прищавого контрабандиста цукерок до підпільного мільйонера і кримінального авторитета по обидва боки кордону.

Проте своє прізвисько — Геній Карпат — він недолюблював. Річ у тім, що назвали його так, трохи кепкуючи: мовляв, навіть у голодній пустелі, якою наприкінці вісімдесятих була Румунія, цей спритний шибайголова знайшов де заробити. Адже Генієм Карпат, а часом і Сонцем Карпат, називали Чаушеску. Коли цей «вождь» від абсолютної влади, що її він ділив лише з дружиною Єленою, почав поволі втрачати зв'язок із реальністю, то всілякі підлизи й бюрократи наввипередки заходилися його прославляти, створюючи культ особи з усіма притаманними йому ознаками: незчисленними портретами, науковими ступенями й званням академіка для генія Чаушеску, листами вдячності від народу та іншою подібною хрінню. А в генерального секретаря румунської компартії були дві особливості: страшенна фобія нападу ззовні і гігантоманія, пов'язана з комплексом власної величі. Напасти ззовні могли всі: і віроломний капіталістичний Захід, і ворожий імперський СССР, тому Чаушеску левову частку бюджету направив на озброєння і будову фортифікаційних споруд. Решту ж витрачав на перебудову Румунії, дослівно заливаючи її бетоном: цілі міста й особливо зненавиджені Чаушеску старенькі будиночки минулих епох зрівнювалися із землею, а на їхньому місці виростали потвори соціалістичних багатоповерхівок. Не кажучи вже про села, адже однією з мрій неадекватного диктатора було зробити з Румунії повністю урбаністичну — без сіл і сільського населення — країну, в якій усі працювали б на заводах і фабриках, а жили б у висотних будинках.

Одним із найбожевільніших проектів Чаушеску стала будова Трансфоґараської траси, що пролягає через високогірні Карпати. Усі інженери вважали проект нереальним, оскільки будування бетонної дороги так високо в горах було невиправдано дорогим абсурдом, але Чаушеску всі сили країни — як колись російські самодержавці — кинув на цей проект, не шкодуючи ні життів, ні грошей, ні природи. Приблизно тоді місцева преса й почала величати його Генієм і Сонцем Карпат, прирівнюючи до Бога, який із власної волі може змінити обличчя Землі. У Закарпатті ж люди, знаючи про бідацтво й майже голод у Румунії, словосполучення Геній Карпат вимовляли з колючими кпинами в голосі. Тому ясно, що таке прізвисько Мірчі, людині без почуття гумору й до жартів абсолютно байдужій, до смаку не припало. Та з цим він нічого вдіяти не міг: коли народу щось прилипне до язика, то заборонити йому вже годі.

Прізвисько Геній Карпат справді звучить досить глузливо, коли йдеться про людину, яка перевозить через кордон два кілограми цукерок і п'ять пар жіночих нейлонових колготок. Але з року в рік масштаб діяльності Мірчі все розширювався й розширювався, немов дошкульне прізвисько саме почало керувати його долею. Ретельно вивчивши околиці, Мірча все рідше з'являвся на офіційному пропускному пункті кордону, бо йому все легше було ховатися поміж карпатських хребтів і вовчих стежок, де жоден прикордонник не міг його зловити. Та й прибутки зросли: горами можна було нести все, що хочеш, і в будь-яких кількостях.