Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

Компанія увійшла до будинку. Скромний інтер'єр складався з тумби зі старим телевізором, на якому височіла перекособочена саморобна антена, ліжка на пружинах, як у літніх дитячих таборах, дерев'яного столу з чотирма табуретами зовсібіч, старої шафи й умивальника в кутку. Згори звисала лампа в дивовижно багатій, як на цю кімнату, люстрі — з багатьма кришталевими висюльками й дзеркальцями для заломлювання світла. Тису ця лампа здалася знайомою, але згадати звідки — він не зміг.

Ичі був простою й тупою робочою силою, руками, якими Ікар і Геній Карпат хотіли виконати всю брудну фізичну роботу. Він для неї надався якнайкраще, адже тільки й знав, що копати. Кремезний, сильний і страшний — так мав би виглядати хрестоматійний гробар у кожному містечку, а в Ведмедеві він таким і був. Фізична вада — величезний горб на спині, відлякувала від нього людей і робила чоловіка об'єктом нищівних жартів дітей. Кожен клас у Ведмедеві, доходячи на уроках зарубіжної літератури до вивчення «Собору Паризької Богоматері», починав обзивати гробаря Квазімодо. Ичі звик до цих образ ще змалку, тому тепер не злився і навіть не обертався, коли чергова ватага хлопчаків починала кричати йому в спину: «Квазімодо, Квазімодо, де твоя Есмеральда, уже закопав?». Чоловік не сердився, а терпляче чекав: попри потворність, Бог подарував йому богатирське здоров'я, тож у свої майже шістдесят він почувався все ще молодим і всемогутнім. За довгі роки життя він устиг закопати не одного з тих, що з нього нещадно глумилися, і — як не соромно це визнати — відчував неабияке задоволення, коли об гріб чергового жартівника гупала перша лопата важкої, вогкої землі.

Але вчитель історії ніколи його Квазімодо не називав, оскільки у них, в учительській, гробаря між собою називали не інакше, як Ичі-хуй-ти'-в-пличі. А все через те, що добрячих двадцять років тому, на зорі української Незалежності, один учень на уроці української мови голосно заперечив учительці, коли та сказала, що в нашій мові немає слів, які починалися б на літеру «И». «Як це нема?!», — обурився учень-правдоруб. Учителька, Пресікаєнко Степанида Іллівна, упокой зі святими, Господи, її душу, спочатку подумала, що малий уже десь устиг нахапатися цих дурнуватих новомодних тенденцій, які пропонували еміграційні українські мовознавці, мовляв, має бути ирій та инший, а не вирій та інший. Але учень випередив учительку, викрикнувши: «А як же Ичі-хуй-ти'-в-пличі? Хіба це слово не на «и» починається?». Клас зайшовся реготом, а вчителька посиніла від злості, траснула малого указкою по писку, аж йому губа роз'юшилася. Учень розревівся, а клас почав сміятися ще голосніше. На гамір зайшов директор, якому Степанида Іллівна й пояснила всю ситуацію. Як завжди в Україні, справедливість опинилася на боці того, хто б'є й має бодай якусь адміністративну перевагу. Директор підійшов до учня, вліпив йому потиличник і підсумував: «По-перше, Ичі — не українське, а угорське ім'я. По-друге, не пличі, а плечі, і тоді воно не римується. А по-третє, завтра в школу прийди з батьками, поговоримо про твій поетичний талант, розумнику. А зараз — тиша і продовжуйте урок!».

Наступного дня малий прийшов у школу з батьками, які замість того, щоб захистити сина й здійняти скандал через його побиття, принесли коробку шоколадних цукерок і пляшку коньяку. Батько довго вибачався за поведінку сина, жалюгідно плазуючи перед директором і розхвалюючи школу. Наприкінці, коли вибачення вже були прийняті, він усе одно ще раз прогнувся, узявши вину на себе: «Розумієте, насправді це я винен, бо кілька тижнів тому в нас були гості, і ми згадували нещодавно загиблого однокласника, ну і, ясна річ, у цьому контексті виник Квазімодо, його потворність, всі ж його побоюються і не хочуть одного разу опинитися під його лопатою. Ось я й розповів, що пам'ятаю його ще з дитинства, коли ми хлопчаками кричали йому услід: «Ичі, хуй ти в пличі!», а малий бешкетник, вочевидь, підслухав ту розмову й фразу запам'ятав. Воно ж завжди так, до дітей усе найгірше ліпиться».

Інцидент вдалося зам'яти, але малому він надовго закарбувався в пам'яті — мабуть, перш за все через публічне приниження, коли з нього сміявся весь клас. Тому учень, а звали його Святослав Конар, вирішив за будь-яку ціну довести всім, що він римувати таки вміє. З поетами завжди так: усі ці вірші виринають із невичерпного джерела дитячих травм, принижень і комплексів. Святослав почав писати з кожної нагоди і — батькам та вчителям на подив — у нього навіть цілком непогано виходило. Настільки незлецьки, що часто старші просили його нашкрябати якийсь віршик до чергового ювілею завуча чи Дня перемоги. Проте справжнім планом підступного й злосливого поетика була, звісно ж, помста. Помста за приниження — і слава. Зрештою, поети тільки цього й прагнуть.