Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

— Та ну, цвинтар не годиться. Так, це тихе місце, але він занадто далеко від кордону, тоді наша праця розтягнеться на роки, — сказав Мірча й випив.

— Ет, воно насправді добре, та й не дуже, — задумливо протягнув Ичі, знову розливаючи самогон. Тис сприйняв його рух як заклик до дії, тому одразу ж випив. Господар подивився на нього з осудом і ще раз налив у його чарку. — Цвинтар — дійсно місце тихе, але я не впевнений, що нам треба це робити саме в тихому місці. Роботу такого масштабу важко приховати. От куди ми будемо виносити землю? Навпаки: на мою думку, ховатися нам не треба.

— Тобто як це не ховатися? — вперше вступив у розмову Тис.

— Мій досвід показує, що найбільш таємні речі треба робити у всіх на виду. Тоді більше шансів, що ніхто ні про що не здогадається. Наприклад, перед розпадом імперії ведмедів я працював сторожем у нашому міському будинку культури, — сказав гробар і ковтнув порцію. Тис підвів голову, подивився на люстру і згадав, звідки вона йому знайома. Висіла колись у будинку культури, надавала йому урочистого вигляду. Від розгадки таємниці вчителю потепліло на серці, й він випив. Ичі ж продовжував: — Так ось, пам'ятаю, як каґебешники цілим містом сновигали, шукаючи місце, де мали відбутись установчі збори міської організації Народного Руху. Перетрясли квартири всіх антисовєтчиків, облазили клуні й гаражі, перевірили колгоспні приміщення й навіть проінспектували всі спортзали шкіл, але не додумалися, що установчі збори відбудуться у найцентральнішому і найбільшому залі міста — будинку культури.

— Ну так, — погодився Геній Карпат, — таке нахабство мало кому на гадку спаде. І не з пальця ж висмоктана народом бувальщина про контрабандиста, який улітку приїздив велосипедом на кордон у сандалях, шортах і футболці, а на задньому багажнику його ровера металічною пружиною були притиснуті дозволені дві пачки цигарок. Митники не могли зрозуміти, що ж відбувається, адже немає сенсу возити всього дві пачки: заробляєш десяток гривень, а вбиваєш цілий день. Проте й обшукувати його не було сенсу, бо він просто не мав де сховати іншу контрабанду. Після кількох десятків ходок із двома сміховинними пачками до нього підійшов начальник митниці й пообіцяв, що дозволить йому три місяці перевозити все що заманеться, хай лише контрабандист зізнається, в чому полягає його трюк. І тоді той сказав, що возить в Угорщину зовсім не цигарки, а велосипеди, щоразу повертаючись додому пішки. Під носом у всіх робив свою справу, а ці захланні тупаки в мундирах так нічого й не зрозуміли!

— То що ви в такому разі пропонуєте, мушкетери? — спитав Тис, закохано поглядаючи на пляшку.

— Думаю, треба копати на самому кордоні, це максимально близько й зручно, — після хвилі роздумів відповів Ичі.

— Та ні, копати на кордоні — це вже перебір. От рухівці ж не пішли проводити збори в сам будинок КҐБ, правда? — Геній Карпат розтягнув паузу, випив, а потім, кривлячись від огиди, випалив: — Треба копати в центрі. У нас же у Ведмедеві центр — це ніякий насправді не центр, він знаходиться майже на околиці, близько до кордону. Це ідеальне місце. Тільки треба вигадати причину, якісь будівельні роботи чи що, аби ми могли спокійно копати, та що там копати — бурити землю й вивозити її звідти вантажівками у всіх на очах!

— Смілива ідея, але, здається, геніальна! Наливай, Ичі, наливай, справу вирішено!

Господар розлив залишки пляшки по чарках, всі цокнулися й випили, а Ікар продовжив:

— Завтра зранку всі йдемо до мера, він мій друг, ми його легко переконаємо. Геніальна ідея, геніальна! У центрі, у всіх на виду, з дозволу мера! Хо-хо, геніально!

У приймальні міського голови Ведмедева Золтана Бартока стояв великий акваріум — заповнений, щоправда, зовсім не водою й рибками, а квашеними помідорами. Тис кілька разів обійшов його, очі вчителя світилися від захвату й патріотизму.

— А це, до речі, Золтан Степанович зробив власними руками: сам зібрав помідори, сам заквасив і тепер частує поважних гостей міста. Навіть старий імперський герб — ведмедя — міський голова пропонує замінити на зображення чарки й квашеного помідорчика, так відновиться історична справедливість і підніметься престиж міста, а вкупі з ними й туристична привабливість, — повільно й розважливо прошамкала своїм напівбеззубим ротом секретарка, авторитетна й шанована в місті людина, хоч і виглядала, як стара швабра.