Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

— Ну що ж, дорогі мої, почнімо, почнімо, почнімо. З чим прийшли? — гостинно оглянув відвідувачів міський голова Ведмедева. Потім усміхнувся й зробив знак бровами, після чого всі випили. Аж тоді компанія перезирнулася, а вже за мить і Тис, і Мірча, і навіть Ичі втупилися очима в Ікара, який і привів їх сюди.

— Пане Золтане, ми прийшли до Вас як до патріота нашого славного міста. Як патріоти, які хочуть передусім подякувати вам за весь той масив роботи, який Ви, не покладаючи рук...

— Стоп, давайте обійдемося без зайвих вступів, а руки я справді не покладатиму, адже, як кажуть у народі, між першою й другою жінка не має встигнути знайти віник, — перебив Ікара Барток, знову заходившись розливати. — Продовжуйте, продовжуйте, продовжуйте.

— Ну, якщо коротко.. — знітився Ікар, який цілу ніч складав свою промову і тепер жалкував, що бездарно втрачає сімнадцять хвилин вступу, — ми, патріоти міста, прийшли з ідеєю і пропозицією.

— Це цікаво, — знову підняв брови мер, і всі машинально перехилили в себе вміст чарок. — Продовжуйте, тільки закусуйте, помідорчики я сам робив, я сам робив, сам робив.

— Справа в тому, що нашому прекрасному місту, яке віками тішило очі подорожніх і назавжди залишалося в серцях його гостей, на даному історичному етапі розвитку дечого не вистачає, — багатозначно продовжив Ікар, а мер насупив брови й знову розлив. — Між нами є шанована людина, Людина з великої літери, Ведмедівець з великої літери, патріот міста й краю, гідний син рідної землі, а заодно й учитель історії міської школи Михайло Олексійович Чвак, він же наш друг Тис. Отож, цей талановитий історик і щирий ведмедівець раптом зрозумів, що місту дечого не вистачає. І тоді прийшов із цією ідеєю до мене. Почувши суть, нас одразу ж підтримали два патріотичних паростки щедрої на таланти закарпатської землі — Мірча й Ичі. І тепер із цією ідеєю ми прийшла до вас, до батька нашого міста над Тисою й під Чорною горою. Отож, ми хочемо подарувати місту Ведмедеву, нашій незрівнянній центральній площі... фонтан!

— Фонтан? — несміливо здивувався Геній Карпат.

— Фонтан... — розчаровано пробурмотів Ичі.

— Хочемо подарувати, ну так... — розгубився Тис.

— Гм, фонтан! Чудова ідея! Давайте за неї вип'ємо! — відчув слизьке мер. Усі випили, й на хвилину запала мовчанка. Відтак Золтан Барток продовжив: — То, кажете, хочете подарувати фонтан?

— Так-так, — синхронно закивали головами відвідувачі.

— Як патріоти міста? — не вгавав міський голова.

— Так, як сини рідної землі! — оглянув усіх і бадьоро підсумував Ікар.

— А хуя ведмежого ви посмоктати не хочете?! — рявкнув Барток.

— Ні, — після короткої паузи щиро відповів Ичі.

— Ти за всіх не розписуйся! — гримнув на нього Геній Карпат. — Розумієте, пане Золтане, ви нас не зовсім правильно зрозуміли. Тобто, ну як, не до кінця..

— Ви мені баки не забивайте своєю туфтою про подарунок місту. Або кажете за чим прийшли, або вимітайтеся! Я готовий взяти патронат, якщо знатиму всю правду, — голос батька міста виразно пом'якшав.

— Добре, добре, лише не гнівайтеся, просто ми не встигли вам усе пояснити, — плазував Ікар. — Зараз наш шановний учитель історії, який усе й вигадав, розкаже вам усю правду, ідея справді геніальна, от зараз почуєте.

Всі перевели очі на Тиса, який одразу ж знітився і почервонів. Учитель важко сковтнув слину, від чого борлак пірнув угору-вниз його худою шиєю, як рибальський поплавець. Раптом Тисові стало страшно, в животі забулькотіло, ззаду приперло, тож він поспіхом вибачився і позадкував із кабінету, після чого сторчголов метнувся до туалету. З радістю прибулого додому Одіссея історик усівся на унітаз.

За хвилину він задоволено підвівся, огледівся й не побачив ніде паперу. «Цей Барток знову взявся за старе!», — промайнуло в його голові. Тис ще раз роздивився навкруги, зазирнув в унітаз, де побачив величезну купу, яка буває лише з бодуна, і зморщив носа, бо в туалеті стояв такий запах, ніби тут здохла й зогнила тисяча кішок. Він натиснув на важіль зливного бачка, але води в ньому не виявилося. «Що ж робити, що ж робити?», — у стилі мера повторив собі запитання вчитель, уже майже на порозі паніки. І тут його осяяло: еврика!

Таки добре бути учителем історії, знати досвід минулих поколінь. Понад сімдесят років тому, у далекому 1939 році, на Закарпатті побував англійський журналіст Майкл Вінч. Метою його візиту було спостереження за процесами розподілу Чехословаччини, створенням Карпатської України й анексією молодої самопроголошеної держави союзницею Гітлера — Угорщиною. Про ці події журналіст написав книжку «Одноденна держава». Це була одна з улюблених книжок Тиса, адже в деталях розповідала про історію й побут Закарпаття. І в ній був фрагмент, де Майкл Вінч скаржиться на закарпатців: мовляв, їм побудували нову чисту лікарню, а вони ходять у туалет і не користуються папером, бо до нього не звикли й вважають за-жорстким, тому підтираються рукою, а брудну долоню потім витирають об білосніжну стіну нової лікарні! Скориставшись досвідом пращурів, шкільний вчитель історії Михайло Олексійович Чвак, він же Тис, підтерся рукою, а її у свою чергу витер об стіну. Коричнева смуга на стіні видалася йому схожою на слід комети — й розчулила старого. Він ще хвильку постояв перед дзеркалом, оглянув себе, пригладив вуса, зморщившись від запаху руки, застебнув сорочку й піджак на всі ґудзики, із задньої кишені штанів дістав невеличкий гребінець, зачесав волосся, тоді підморгнув собі, видихнув і рішуче пішов у бік кабінету міського голови Ведмедева.