Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

Тут вважається, що насправді щастя має двояку, дуалістичну природу. Найбільшим щастям є поєднання радості з горем, насолоди з болем. Напевно, коріння цього слід шукати в іранському маніхействі, що колись разом із завойовниками прокотилося Балканами, а звідти у видозмінених формах перекочувало й північніше, вірогідно, аж до Закарпаття. Хай там як, а Добро і Зло, Світло й Темрява сприймаються тут невіддільно, у всій своїй діалектичній єдності й боротьбі протилежностей. Тому у найщасливіший свій момент — наприклад, на учті з нагоди народження сина — чоловік прагне поєднати ейфорію з болем, щоб відчути найвищу насолоду. П'є, а коли алкоголь уже притуплює відчуття, раптом бере чарки в кулаки й б'є по столу, щоб розбите скло порізало йому руки. І тоді чоловік досягає однієї з найвишуканіших форм екстазу: він щасливий, йому хочеться співати, але він плаче від пекучого болю й стікає кров'ю. Це кульмінація, момент істини, квінтесенція Балкан. Крайнощі, надриви: або лінива апатія, або несамовита радість, змішана з жорстокістю й болем.

Крім усього іншого, ця дивовижна географічно-ментальна єдність є ще й територією забуття. Можна пояснювати це по-різному. Скажімо, тим, що протягом довгих століть окупації й імперського ярма тут не було освіти, шкіл, університетів, інтелігенції, тож і не було кому дбати про історію. Пам'ять тут знищувалася, випалювалася вогнем, вишкрібалася ножами й мечами, поступалася місцем асиміляції й пропаганді. Втім, можна обійтися й простішим тлумаченням. Тут просто немає пам'яті. Життя тут настільки важке і безпросвітне, що прожитий день одразу ж хочеться забути. Напитися ввечері так, щоб зранку нічого не пам'ятати. Мабуть, можна надибати якісь записи сновидінь мешканця Варшави, Стокгольма чи Гамбурга, але ви навряд чи знайдете щоденник снів жителя Бухареста, Любляни чи Ужгорода. Бо тут сни забувають за мить до пробудження, вони злітають з повік, щоб уже ніколи не повернутися.

Хто-хто, а Тис на цьому добре знався. І як історик, і як ведмедівець. Забуття поглинало тут усе, перемелювало в невиразне місиво, схоже на брудну снігову кашу. Тут не вміли пишатися собою і пам'ятати про важливі події чи героїчних постатей. Можливо, через те, що тут важко було зрозуміти, хто ким був. Народи, що населяли ці рівнини й гори, настільки змішалися між собою, що давно втратили своє первісне обличчя. А дві світові війни й модерні націоналізми змушували всіх вибирати: на чиєму ти боці, хлопче? Чий ти? Найлегше, як це не парадоксально, було євреям і циганам, хоча потім, під час Голокосту й Пораймосу, це зробило їхню ситуацію найважчою. Бо вони знали точно, ким вони є. Й інші знали. А що робити, скажімо, такому Михайлові, в якого в родині були й чехи, і серби, й угорці, і німці, і словаки, і румуни, а сам він вважав себе українцем? Коли меч війни завис над усіма, довелося вибирати свою ідентичність, а значить — і своїх героїв, національність та версію історії.

Внаслідок цього багато людей незаслужено опинилися за бортом. Скажімо, вихідцем із Ведмедева був всесвітньо славний композитор Бейла. Ім'я угорське, але музику він писав транснаціональну. Бо й чи можлива взагалі якась приватна, суто національна музика? Він збирав народні пісні, переробляв їх для симфонічних оркестрів — і потім мелодії, що лунали на ведмедівських весіллях, слухали у найкращих філармоніях світу. Зорієнтувавшись, що тут кар'єри не зробиш, ще зовсім юний Бейла вирушив у свою подорож до визнання: через Братиславу, Відень і Париж — до США, де довгі роки був прима-композитором філармонії в Бостоні. Але це не означало, що хтось пам'ятав про нього у Ведмедеві, не кажучи вже про вшанування. Просто не було кому це зробити. Ведмедівські угорці не могли вважати його виключно угорським композитором, бо його музика багата слов'янським, українським звучанням. Своєю чергою українці також не квапилися називати своїм когось на ім'я Бейла. То й що, що він українські мелодії виніс на світовий рівень? Мадяр є мадяр.

Таким чином, ніхто по-справжньому не хотів узяти цього композитора під свою опіку. Бо якби славити його почали угорці, то українці одразу б закинули їм, що основа його музики — наша, українська. А якби першими це зробили українці, то мадяри затикали б їм писки національністю Бейли. Та чи мають генії національність? Бути понад кордонами і шаблонами — важка доля в нашій частині світу, в Центральній Європі, де кожна розпочата тема закінчується конфліктом. Тож краще не починати жодних розмов, забути. Приблизно так і сталося з Бейлою: ніхто не хотів ним займатися, щоб не накликати на себе негараздів. Як наслідок: у Ведмедеві не було вулиці Бейли, пам'ятника йому, його твори не виконувалися на міських святах. Натомість у Бостоні був і пам'ятник, і фестиваль імені Бейли, і навіть філармонія названа на його честь. Що й не дивно, бо там не було мадярів і українців, які знову не змогли б ані поділити творчість Бейли, ані разом збагатитися нею, визнавши щось прекрасне, цінне, геніальне — спільним.