Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

— Дивні ви люди, труїте себе всілякою гидотою, — розвів руками Золтан Барток. — Ось мені, наприклад, ніколи й на гадку б не спало спробувати чогось поганого. Хоч і гроші маю, і влада за потреби дозволяє знайти все заборонене. Але ні, бо я такого не люблю. Фе! Я люблю смачне. Хочу кайфанути — наливаю чарочку. Дивлюся на неї, лакомлюся. А потім бац — і заливаю в себе. З якою насолодою це діло закушується квашеним огірочком, шматком чорного бородинського хліба, копченого сала й гострої аджики! Ммм, смакота! Я, так би мовити, людина алкогольної культури. Не те, звісно, щоб я не чудив під цим ділом, міг і дров наламати, і сорому набратися. Особливо в молодості. Але тепер я вже битий чоловік — знаю свою міру: впав — і досить! Немає для мене кращого, ніж прийти ввечері додому й після всіх нервів випити пляшечку, добряче з цим ділом попоївши гарячого, жирного й гострого. Та й що таїти — ви й самі свідки: на роботі я теж можу хильнути, але в міру й вишукано. Люблю, коли гарно і смачно. Тому в мене квашені помідорчики подаються на фарфорових блюдечках, а до них — десертні вилочки. Вищий клас! А от ваша марихуана мене зовсім не взяла, зовсім! Краще я горілки ще вип'ю!

— А мене, здається, таки трохи накрило. Добре, що ми покурили. Така приємна розслабленість у тілі, відчуття спокою, слухаю вас і не можу наслухатися, давайте ще разок затягнемося, — запропонував Ікар. Дохторка взяла самокрутку, підкурила й затягнулася першою, тоді передала далі по колу, Ікар теж потягнув і продовжив: — Ось ви кажете про всілякі свої наркотики, а я сиджу, слухаю — і перед очима мені наш тунель. Заплющую очі й немов бачу кіно: великий тунель, яким у двох напрямках сновигають поїзди, вагонетки, фури, люди, літаки і ракети. Ось так, під дубом, у нас, у Ведмедеві. Під землею така станція, як вокзал у Відні. А над усім цим походжаю я, з усіх збираючи данину. Їздять мої товари, а назад повертаються вагони готівки. І все — моє. Як у школі, коли ми вчили про якогось хазяїна, що кілька днів їхав, а все навколо належало йому.

— Не лише йому, а й нам усім, — доброзичливо підправив колегу Геній Карпат. — Я також часом уявляю собі, як безкінечна валка людей заходить у тунель під дубом і зникає під землею. А мені за все капають грошики. Наш тунель, повірте, ще стане основним виходом з Ведмедева, через нього з міста вибиратиметься більше людей, ніж ужгородською трасою, ось побачите!

— Я вірю в це, вірю! — втрутився в розмову Тис, якому трава й ракія зовсім відібрала пам'ять про моторошну кончину Ичі. — І теж це бачу. Зрештою, не вперше в людській історії люди виходять з міста тунелем. Зовсім нещодавно і майже у нас під боком — у колишній Югославії — люди теж збудували тунель, щоб вибиратися з обложеного Сараєва. Це була найдовша й найстрашніша облога після Другої світової війни. Серби тримали місто в залізних лещатах понад три роки. Люди залишилися без світла, води, найпростіших прибутків. Із Сараєва у ті роки було лише два виходи: на небо — у рай, до Бога, після смерті; або під землю — в тунель, який містяни вирили, щоб рятуватися втечею. Так і наш тунель допоможе Україні втекти від Росії в Європу.

— Ну ясно, Україна в Європу потрапить лише через дірку, через задницю, — спробував пожартувати міський голова. — І євроінтеґрація відбудеться, як усе у нас: незаконно, контрабандно.

— До речі, контрабанда стара, як світ, — пожвавішав Тис. — Ще Вольтер у своєму, можливо, найпопулярнішому творі «Кандід, або Оптимізм» описує, що на деяких європейських кордонах у ті часи перевіряли людей навіть внутрішньо. Тобто прикордонники засували палець людині в задній прохід, щоб перевірити, чи та часом не перевозить нелегально коштовності.

— О, то нічого не змінилося, наші прикордонники ще й душу б тобі вивернули навиворіт! — докинув Ікар, а всі схвально закивали головами.

— Зараз ви ще більше здивуєтеся, але Вольтер опосередковано писав і про наш край, про Закарпаття, — заінтригував учитель. — Головна героїня «Кандіда» Куніґунда, яку й розшукує закоханий головний герой. І знаходить він її аж у Стамбулі, де вона працює на певного Франца Ракочі, трансільванського володаря у вигнанні, як його описує сам Вольтер. Насправді ж ідеться про Ференца Ракоці — так ми його називали тут, на Закарпатті. Його іменем сьогодні названо Закарпатський угорський інститут у Берегові. Він наш, місцевий, народився недалеко від Ужгорода, тепер, щоправда, це вже територія Словаччини. А його описує Вольтер! Та ще й як: Куніґунда цьому Ференцу Ракоці пере речі, тобто служить йому. Кохана Кандіда — служниця закарпатця!