Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

Це все зрозуміло, але якщо вже й Ичі виїхав — то діла не буде. Бо що ж він міг робити? Вічно невмитий, брудний і неотесаний, порядний, але неграмотний, добрий, але зовні страшний. Хто взяв його на роботу десь у світах? І ким? Діточок лякати? «Ех, — скрушно зітхали старі люди, — колись тут не залишиться взагалі нікого». Ясна річ, що через зникнення гробаря ведмедівці не припинили вмирати, тому влада швидко знайшла йому заміну. Новим міським гробарем став Міклош Свищо, більш відомий у Ведмедеві й прилеглих селах як Рибалка. Був він людиною непоганою й працьовитою, а прізвисько, яке він не дуже любив, приклеїлося до нього ще замолоду.

А було це так. Міклош та його приятель проходили строкову службу у прикордонних військах щойно створеної української армії. Тоді можна було купити все, тож батьки за хабар у вигляді свині домовилися, щоб син служив не в іншому кінці країни, а вдома, під боком. Їжі, випивки й дівок було вдосталь, але все одно доводилося раз на чотири доби чатувати на кордоні. Озброєний автоматами патруль із двох прикордонників увечері висилали з однієї застави на іншу. За ніч патрульні мали би проходити десять-п'ятнадцять кілометрів, стережучи західні ворота молодої держави. Щоправда, охочих тинятися ночами вздовж берега Тиси чи карпатськими лісами було мало, тож зазвичай прикордонники виходили на чергування, звертали в найближчий генделик, де бучно пиячили до ранку, а перед світанком на таксі приїздили на іншу заставу.

Того березневого вечора на зорі української Незалежності Міклош також вирішив не мерзнути й не грузнути в болоті, а перехилити кілька чарок у хатині гостинного діда, що жив на околиці прикордонного села Вилок. Дід той був місцевою знаменитістю, оскільки гнав зі слив самогонку такої якості, що пити її не відмовилася б і англійська королева. До того ж у часи тотального безгрошів'я старий погоджувався на бартер, отримуючи взамін за оковиту армійське взуття чи бушлати. Отже, одразу після виходу із застави Міклош із колегою попрямували до діда, де виміняли шкіряну портупею й офіцерську сумку-планшет на літр сімдесятидвоградусної слив'янки. Гостинний самогоновар навіть дозволив молодикам розташуватися на ніч у нього в сараї. Коли на денці пляшки бовталося вже зовсім мало чудодійного трунку, Міклошеві в голову стрілила блискуча ідея.

На стінах сараю висіли великі рибальські сіті, а збоку стояли акуратно сперті на стіну вудки й спінінґи. Вочевидь, дід любив рибалити. Як і Міклош, який усе дитинство пролазив з вудкою, ловлячи рибу в усіх довколишніх водоймах. «Слухай, — натхненно звернувся він до напарника, який уже починав куняти. — Слухай, що я придумав! Поки дід спить, ми тихенько беремо спінінги, йдемо рибалити, ловимо рибу, а під ранок повертаємося, ставимо все на місце, щоб старий нічого й не помітив, а рибу забираємо собі. Тепер кінець березня, риба прокинулася й після зими голодна, як дракон!». Такий блискучий задум колега сприйняв із захватом, адже також дуже любив рибалити, а за останні років п'ять до цього прекрасного заняття все ніяк руки не доходили. Хоча Тиса настільки геніальна річка, що в ній можна робити неможливе. Адже, наприклад, в Україні заборонено ловити дунайського лосося, який заходить нереститися у верхів'я Тиси. А в Угорщині цю рибу ловити дозволено. Кордон між Україною й Угорщиною проходить по центру течії річки, тому кмітливі закарпатські рибалки просто закидали свої спінінги на протилежний бік, ловлячи таким чином уже угорського, дозволеного лосося. Кожен у цих місцях до певної міри був рибалкою — хоча б у душі. Наші прикордонники теж.

Тому й пішли. Ніч була темною й хмарною, жодна зірка не освітлювала дорогу молодим добувачам. Міклош приблизно пам'ятав, що найближче озерце знаходиться за якісь двадцять хвилин ходи від дідового обійстя. Обидва прикордонники несли з собою по спінінгу, сховавши зайві на риболовлі автомати на горищі сараю. Після хоч і спертого, але теплого повітря приміщення, ніч видалася рибалкам свіжою й холодною. Цей холод проймав до дрижаків, змушував пришвидшувати крок. Добре, що вони поцупили в діда ще одну пляшку слив'янки, вона мала допомогти їм грітися й не втрачати пильність, коли клюне — вони не сумнівалися, що велика — риба. Уночі відстань і час здаються довшими, ніж удень, а п'яна нетерплячка ще більше посилила враження хлопців, яким через п'ять хвилин почало здаватися, що йдуть вони вже добру половину ночі.

— А ти впевнений, що ми правильно йдемо? — запитав напарник у Міклоша.