Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

— Ну, все, по конях, засиділися тут, у мене вже вся сорочка мокра. І від завтра — до роботи! — сказав Золтан Барток на прощання.

— І все-таки тут смердить гівном, людським гівном, хтось тут добряче наклав, — наостанок озираючись, промовив Йося і вийшов на площу. Мірча зачинив будівельний майданчик, після чого на розпеченій центральній площі Ведмедева все стихло, а з-за крони прадавнього дуба визирнули чорні хмари, передвісники лютої бурі, яка мала нарешті покласти край нестерпній спеці.

Навколо дуба на центральній площі Ведмедева вирувало будівництво. Для встановлення автоматизованої установки Lovât площу будівельного майданчика довелося розширити, а огорожу — змінити. Тепер це були великоформатні фото старого Ведмедева чи, точніше, ще Медова, виконані невідомими художниками у пишні часи Австро-Угорщини. Мабуть, у такий спосіб підкреслювалася вартість і значущість фонтана, який мав повернути місто в часи заможності і процвітання. Якийсь вправний дизайнер намалював проект Фонтана Єдності, вписавши його в довколишній ландшафт, тож тепер на одній із сторін будівельної огорожі було зображено й майбутній вигляд ведмедівської площі Миру. Над усім цим величаво височів дуб, цей незворушний свідок багатьох ініціатив і починань, змін влади, створення і зникнення нових держав, встановлення пам'ятників і їх руйнування, маршів і парадів, про участь у яких через кілька десятків років люди воліли скромно мовчати. Тепер під його кроною вгризалася вглиб землі залізна машина, повільно, як хробак, торуючи шлях України в Європейський Союз. Або принаймні вириваючи шлях до омріяного багатства для кількох людей. Мало хто про це здогадувався, натомість ведмедівці раділи, бо табличка біля будівництва повідомляла, що урочисте відкриття Фонтана Єдності відбудеться на День Незалежності України, 24 серпня 2015 року об 11:00. До свята залишалося два тижні.

Серпневу апатію сколихнула новина, що прокотилася містом після публікації в «Зорі Ведмедева» невеличкого оголошення. У ньому комунальне підприємство «Дорога до раю», у віданні якого, зокрема, знаходився міський цвинтар на вулиці Партизанській, зверталося до містян із проханням надати будь-яку інформацію про місцезнаходження свого працівника, гробаря Ичі. Повідомлялося також про інтенсивні розшукові дії з боку слідчих органів.

Спраглі сенсаційних новин і чуток ведмедівці почали обривати телефон комунального підприємства. Хтось твердив, що бачив Ичі у плацкартному вагоні одеського поїзда, мовляв, п'яний як чіп гробар їхав на море. Ще одна хвойда спішила розповісти, що бачила Ичі вночі на свято Іллі: той ішов із смолоскипом околицею міста, нікого не помічаючи й ні з ким не вітаючись. Місцевий алкоголік на прізвисько Шланґ не мав телефона, тому з'явився на поріг КП «Дорога до раю» особисто, оскільки хотів надати справді безцінну інформацію. За його словами, тиждень тому після закриття центрального гастроному він ішов додому, коли побачив Ичі, який ніс на плечах труну. Шланг крикнув йому, що може допомогти, якщо той знайде для нього ковток горілки. Але Ичі не оглянувся і взагалі не звернув на давнього приятеля уваги. Тоді той підкрався ззаду, жартома постукав об труну й промовив не своїм голосом: «Це я, твоя смерть, відчиняй». Ичі на це рвучко обернувся, однією рукою притримав труну, а другою вдарив Шланга навідліг. «Очі в нього були червоні, як у вампіра, а з кутиків губ тоненькою цівкою текла кров», — повідомив пияк, не попросивши за свою інформацію нічого, крім пляшки й пучка молодої цибулі.

Таємниче зникнення Ичі дало багатьом підстави говорити про еміґрацію. Чомусь ніхто й припустити не хотів, що з ним трапилося щось лихе, бо хто ж наважився б напасти на такого кремезного гробаря? Пограбування теж виглядало малоймовірним, оскільки в Ичі можна було вкрасти хіба лопату. А значить, він виїхав, покинув Ведмедів і свою цвинтарну роботу. Старі люди казали: «Якщо вже й Ичі поїхав, то діла не буде». Бо всі розуміли, коли за кордон їхала молодь, коли студенти після закінчення своїх університетів не поверталися додому, коли дівчата вистрибували заміж за першого-ліпшого у більших містах. Ніхто не дивувався, якщо заробітчани-будівельники в Празі чи Москві в якийсь момент вирішували там же й залишитися, покинувши свої тутешні сім'ї. Жінки, що виїхали в Італію чи Португалію доглядати за немічними старими людьми, також переважно вже ніколи не поверталися на зовсім, приїжджаючи хіба раз на п'ять чи десять років, та й то лише з метою продемонструвати свою успішність.