Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

Втримати Катю було неможливо, тіло її набуло нечуваної сили, очі вирячилися, а з рота йшла піна. Ніхто з присутніх першокурсників раніше не бачив падучої, епілептичного нападу, тож ніхто й не спробував у перші хвилини силою втримати на підлозі від різких конвульсій тіло та негайно засунути до рота — хай навіть виламуючи зуби — ложку або якийсь твердий предмет і притиснути язик, аби він не запав у горло й не перекрив дихальні шляхи. Натомість молодь намагалася заспокоїти її словами, обливала водою, нарешті хтось здогадався викликати швидку, але, на жаль, на превеликий жаль, вона, як завжди, занадто довго їхала, хоч лікарню й видно було з вікна гуртожитка. Коли прибули лікарі, іменинниця лежала на підлозі власної кімнати «без ознак життя».

На похороні плакали і старі, й молоді. З'їхалася вся родина, зійшовся весь Ведмедів, приїхали однокурсники й викладачі — ридали всі. Коли Катрусю, вдягнену, як і належить незаміжнім дівчатам, у білу весільну сукню, везли через усе місто в труні, то, здається, голосили й собаки, і коти, схлипували дерева, а повітря було гарячим від жалоби. А коли на цвинтарі перша лопата землі, яку гробар Ичі кинув у могилу, гримнула об віко труни, Марічка впала навколішки і заревла так страшно, як ревуть тварини перед землетрусом.

Відтоді вона вже ніколи не була собою, а життя подружжя розклеїлося. Із втратою доньки обоє мовби втратили глузд, кожен закрився, наче у шкаралупу, у власні фобії, дивацтва і схиблення. Вони перестали ладнати одне з одним. Марічка почала гризти Тиса за кожної нагоди, той відгавкувався, а потім просто припинив реагувати на дружину. Вони розійшлися спати по різних кімнатах, Тис згадав свої молодечі захоплення оковитою, зачастив у генделики, де промивав усім мізки київськими князями — лиш би не повертатися додому, у пекло, в якому більше ніколи не буде ані його щастячка, Катрусі, ані його божества, коханої Марічки, тої, що він так її любив.

...Ноги самі несли Тиса вулицею Станційною, він біг, не помічаючи зовсім нічого навколо себе, ним оволодів панічний страх, а в голові за цей час промайнуло все його подружнє життя. Після втрати доньки єдине, чого він боявся, була смерть когось поруч, коли він знову не зможе ні запобігти, ні допомогти, і ось смерть удруге підійшла до нього впритул, цього разу знищуючи ще й шанс на реалізацію його найзаповітнішої і найбільшої мрії — про тунель і порятунок України. Уже зовсім знесиленим він добіг до садиби Генія Карпат, тому в першу хвилину просто сперся на паркан і махав рукою, судомно віддихуючись. Так його і помітив Мірча, підбіг, почав розпитувати, але змучений і шокований Тис лише повторював: «Ичі, Ичі, там, він помре, Ичі». Геній Карпат силоміць затягнув учителя в автомобіль — і вже за мить вони мчали в бік центру.

Ичі й далі лежав без свідомості. Коротко порадившись і понарікавши, що ані мера, ані Ікара немає в місті, Мірча з Тисом вирішили везти травмованого в лікарню. Геній Карпат, спокійніший і врівноваженіший, самотужки витягнув на плечах безвольного гробаря і захекано промовив:

— Але ми не можемо везти його в лікарню до будь-кого, бо вони повідомлять міліцію, а та почне з'ясовувати обставини трагедії і неминуче знайде наш тунель. Нам потрібен хтось, хто вміє і любить тримати таємниці, людина, в якої й самої не дуже чисте сумління. Виходу нема, мусимо везти його до Кручки. Хоч потім, думаю, ще не раз пожалкуємо про це. Вона хай і патологоанатом, але все-таки лікар. Як шкода, що нема Бартока чи хоча б Ікара, вони б точно щось вигадали! Але Барток на морі вигріває пузо, а Ікар поїхав в Угорщину й до вечора точно не повернеться. Ех!.. Зрештою, я більше нікого добре там не знаю й нікому, крім Кручки, довіритися не можу. Що ж, хоч би в руки дияволиці, але мусимо його кудись везти, і то вже!

А боятися нашим спільникам було чого, адже Уляна Дмитрівна Крук, патологоанатом Ведмедівської лікарні, або, як називали її в народі, Дохторка, мала жахливу репутацію. Подейкували навіть, що вона водиться із самим Нечистим. Втім, до патологоанатомів ніде в світі добре не ставляться, особливо — у маленьких провінційних містечках і селах, де ще живі забобони, архаїчні вірування і пересуди. Але тут недовіри й ворожості додавав ще й той факт, що вона була не місцевою, приїхала сюди з Галичини, за направленням з університету. Відбула практику, а потім і залишилася.