Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

Мабуть, саме це найбільше й дивувало, адже які можуть бути причини залишатися такій красуні у затурканому містечку десь між горами й зачиненими кордонами? А в тому, що це краля, гідна світових конкурсів краси, ні в кого, навіть у ревнивих жінок, сумнівів не було. Вони так і казали: «Краще б вона лягала під мільйонерів, а не спокушала наших чоловіків!». Висока й струнка, з ідеально окресленою фігурою, розкішним чорним волоссям, тонюсінькими й вигнутими бровами, великими, можливо, навіть завеликими очима, настовбурченими грудьми і довгими, худенькими, як у старшокласниці, ніжками. До того ж одягалася Дохторка так, ніби ходила не брудними вулицями Ведмедева, а подіумами у світлі камер: завжди лише короткі спідниці чи платтячка, чорні колготи, светрики й блузи з глибоким декольте, лаковані туфлі на височенній шпильці, хтиво вимазані червоною помадою губи, червоний манікюр на довгих витончених пальцях. І рухалася, як кішка — граційно, плавно, кожен рух був обдуманим і незавершеним, ніби заводив невидимий механізм, від якого інші частини тіла також починали вигинатися й демонструвати себе; наприклад, поправляючи волосся, вона так вигинала шию, що напружувалася лінія ідеальної талії, яка, своєю чергою, випинала сідниці, потім робила різкий рух — і волосся хвилею поверталося на плечі, а перса виклично піднімалися. Воістину, кожен її рух був гіпнотичним. І Уляна Дмитрівна про це, ясна річ, знала.

А однак чоловіка у неї не було. Майже двадцять років прожила вона у Ведмедеві, але досі була самотньою. Хоч у місті й не стихали розмови про те, що «дохторка — шльондра», проте ніхто й ніколи не спіймав її на гарячому. Більше того, ніхто не бачив її бодай під руку з якимсь чоловіком. Це дратувало найбільше. Ніби гарна й на вигляд розпусна, а ніби — й холодна святенниця. Ізолювала себе від чоловіків, цілу молодість проходила сама, так ні на кого й не кинувши оком. Тепер їй було вже плюс-мінус сорок, але з нею подорослішала й ушляхетнилася її краса: Уляна стала ще привабливішою, ще вишуканішою, справжньою дамою. Без сумніву, найспокусливішою жінкою Ведмедева. Сам погляд на неї уже заводив у гріх, що потім тижнями міг проростати в чоловіках млосними фантазіями. Зрештою, вона справляла й позитивний вплив на місцевих мужчин, оскільки після зустрічі з нею вони могли цілу ніч кохатися зі своїми дружинами, дивуючи їх настирливістю і невтомністю. Щоправда, дружини не здогадувалися, або принаймні майстерно вдавали невідання, що у найсолодші миті їхні благовірні з заплющеними очима уявляють її, Уляну. А тій — хоч би що, роками жила самотньо, ніби й не потребувала чоловіків. Поселилася на околиці, звела будинок і поза робочим часом зачинялася там, як у монастирі.

Це теж будило подив і недовіру. Як одинока жінка, працюючи патологоанатомом у зубожілій і занедбаній міській лікарні, може жити аж на таку широку ногу? Звідки в неї взялися гроші на такий будинок, на весь її шикарний гардероб, на власний автомобіль? Так, у лікарні можна було нажитися — якщо ви хірург, гінеколог або головуєте в комісії, що призначає групу інвалідності чи звільняє від служби в армії. Але посада патанатома в тихому — без убивств і майже без побоїв — містечку? На чому тут вимагати хабарі? Відтак більшість вважала, що Дохторка, хоч і неспіймана, таки заробляє власним тілом, інші ж — абсолютна меншість — висували якісь непереконливі гіпотези про багатих батьків чи спадщину. А в самої Уляни Дмитрівни ніхто не наважувався запитати, такою вона була неприступною й холодною. Від усього цього віяло якоюсь чортівнею, чимось загрозливим і потойбічним, усі це відчували, але ніхто виразно не спромігся нічого сформулювати.

Підсилювало підозри й те, що Дохторка не ходила до церкви. Жодної. А у Ведмедеві їх було вдосталь: дві православні (київська і московська), греко-католицька, римо-католицька, реформатська... Гаразд, не обов'язково відвідувати службу Божу щодня, але як можна оминати храм на Великдень чи Різдво, коли до запаху ладану додаються пахощі домашньої вудженої ковбаски й атмосфера спільного свята? Зрештою, де, як не в церкві, ця молодиця могла б знайти собі порядного й заможного хлопа? Та ж не в трупарні, куди чоловіки вже мертвими потрапляють. А, може, саме такі її й цікавлять? Інакше чого б вона такий фах собі обрала? Тому й живе відлюдницею на околиці, у будинку за високим парканом, ховає там свої таємниці, збочення і чаклування. Приблизно так міркували ведмедівці.

Ще й у владу пнеться, не може без неї. Уже вдруге обрана депутатом міської ради. Від провладної партії. Щоправда, за ці роки партія влади тричі змінювалася, зате не змінилася ця вертихвістка, завжди поблизу високих крісел. У лікарні всі її побоювалися, думали, що хоче вижити начальство й сама стати головним лікарем. Але ні, якраз цієї амбіції вона жодного разу не виказала. То пощо їй у такому разі депутатство? Кожен вчинок і кожне слово Уляни Дмитрівни Крук люди обсмоктували так і сяк, але там годі було дошукатися логіки чи стратегії. Це й бентежило ведмедівців. У погожі дні вона через усе місто ходила на роботу пішки, змушуючи добру половину населення божеволіти від збудження чи ревнощів, а в негоду їздила в морг на машині, після закінчення робочого дня так само поверталася додому. Майже ні з ким не спілкувалася, хіба в справах. А значить, більшість свого часу проводила з трупами, ось хто був її справжнім товариством. За це її саркастично й нарекли Дохторкою — мовляв, лікарка, а ще нікого не вилікувала.