Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

Ясна річ, Тис уже в ті роки був інтелектуалом, тому в таке банальне та ще й антиукраїнське пояснення не повірив. Він уважав, що Марічка із вродженої скромності не хоче випинати свого патріотизму й щирої любові до солов'їного слова Кобзаря. А пізніше Тис узагалі додумався до того, що ця чудова дівчина прагне, щоб він помітив і її красу, а не лише патріотизм, Шевченка і скромність. Ця версія здалася йому правдоподібною. Так часто трапляється між закоханими: вони відмовляються чути правду і сприймати слова коханої людини, їм легше й комфортніше вигадати свою версію, повірити в брехню, яка ідеалізує об'єкт кохання. І в підсумку виходить, що люблять вони зовсім не реальну людину, а свою вигадку. Тисові вдалося вигадати для себе правдоподібну версію Марійчиної поведінки — і це лише зміцнило його нездоланну любов.

Так почався їхній роман. Диво дивнеє, але зовсім скоро і Марійка закохалася в Тиса. За що, чому? Бо був простодушним диваком і якщо вже щось любив, то до кінця. Так було з історією, алкоголем, Україною і Марічкою. Дівчина знала, була впевнена, що цей романтичний і дещо кумедний парубок виконає кожну, навіть найбезглуздішу, її волю. Нарвати квітів з клумби у центрі міста — і він уже біжить. Чекати на неї сім годин під аудиторією — і він сидить. Вислухати купу образ на свою адресу, коли вона у злому гуморі — він слухає і визнає, що сам у всьому винен. Переписати конспект — переписує. Триста разів сказати «люблю» із заплющеними очима — заплющує і каже. Дітвак, але який милий!

Тим часом майбутній історик геть забув про свій факультет, навчання і власні справи. Увесь час він крутився довкола Марічки: знав, що в неї сьогодні чотири пари — і ніби випадково якраз після четвертої йшов вулицею, якою вона поверталася в гуртожиток. «О, — вигукував він, — ти мене вже переслідуєш, куди не піду — скрізь ти!». І сміявся сам із своїх жартів. Заливався реготом так, що й їй ставало смішно. «Дурник, дурник, який же ти в мене дурник», — з ніжністю в голосі казала Марічка, і це були його найулюбленіші слова. Або приходив до неї в кімнату, заважав готуватися до занять, повторюючи, що тихенько сидітиме собі в куточку, тільки б на неї дивитися. Бо така гарна!

Якось вони поверталися пізно ввечері великою компанією, і Марічці захотілося перевірити, чи справді ж він її любить. Або, можливо, їй захотілося показати подругам свою всевладність, своє абсолютне панування над цим у душі все ще хлопчаком. Попереду був Уж і міст через нього, тож вона вголос і гучно — а їй найбільше йшлося про те, щоб ці слова почули всі — розпорядилася: «Михайлику, милий, давай зробимо так: ми пройдемо по мосту, а ти підеш просто через річку. Якщо ти мене любиш, звісно. Якщо ж не любиш, то можеш не йти». Тис нічого не перепитував, не здивувався, просто закоханими очима глянув на неї, немов дякуючи, що так шляхетно й щедро дозволила йому показати свою любов. Компанія затамувала подих, коли хлопець підійшов до річки і як був, не роздягаючись, увійшов у неї. Вони йшли мостом, а він під ним, раз у раз задираючи голову й весело викрикуючи: «Люблю!». У найглибшому місці вода досягла йому грудей — і він поплив уперед. Коли закоханий мокрий хлющ виліз із Ужа, кумедно ковзаючи по слизькому камінню, всі вже чекали на нього. Радісний і піднесений, але безталанний Тис біг до Марічки, хлюпаючи водою в черевиках і залишаючи по собі мокрий слід, щоб обійняти й поцілувати її, а вона примхливо виставила вперед руку й промовила: «Фу, який ти мокрий, не торкайся мене!». Дівчина знала, що в цей момент усі подруги заздрять їй. Адже це була любов — нещадна й дурна, на все готова, справжня.

А одного разу він ні сіло ні впало попросив її лягти з ним на землю. Вони поверталися з кінотеатру, місто було порожнім, гарним і сонним, а вони — розчуленими і зворушеними побаченим фільмом, і тоді Тис просто посеред якоїсь вулички несподівано обійняв Марічку, шепочучи їй на вухо: «А давай ми зараз ляжемо просто тут, на землю, і будемо лежати вдвох, тільки ми двоє і небо». Сама собі здивувавшись, дівчина погодилась, і вони лягли на прохолодну бруківку, поруч один одного. Він узяв її за руку, і вони дивилися в небо, оперезане кронами старих дерев. Небо крутилося. Ніхто б у це не повірив, але Марічка чітко бачила, як небо крутиться, як кружляють, немов під час віхоли, зірки, як вітер хитає густолистими гілками, як весь світ пульсує разом із її серцем. Якби Тис у цю мить сказав хоча б слово, якби порушив цю тишу і позбавив чарів цей театр небес і дерев, якби хоч затнувся про те, що зараз подарує їй зірку, то Марічка б розлюбила його й пішла назавжди. Але він мовчав, бо йому теж було добре. Їхня розмова точилася через руки, і кожен відчував тепло, що переливається між ними.