Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

Ще раз, тепер уже зовсім нажахано, глянувши у віко тунелю, Тис вирішив діяти. Можливо, він був боягузом, але аж ніяк не поганою людиною. Не міг учитель залишити свого товариша помирати в тунелі або й просто лежати мертвим під купою землі. Треба було діяти, не гаючи часу. Тис встав на ноги, перехрестився і знову поліз у тунель. Уже на дні ще раз підвів голову, немов хотів поглянути востаннє на блакитне небо, але побачив над собою лише шифер навісу, збоку від якого виднівся потужний стовбур дуба. Не знайшовши в цій картині нічого прекрасного, щоб попрощатися з білим світом, учитель розвернувся, дістав із кишені телефон і повільно пішов уперед, тепер уже значно обережніше й допитливіше підсвічуючи кожен свій крок. Губи його шепотіли якесь замовляння, але цього для захисту видавалося замало, тож Тис підняв з-під ніг побачений камінь. Озброєний, але не безстрашний, продовжив він свій рух уперед. На тридцять четвертому кроці, тобто десь на вісімнадцятому метрі тунелю, світло ліхтарика знову вперлося в земляну стіну. Знизу так само стриміли ніс відбійного молотка й людська рука. Сумнівів не було: це величезна долоня кремезного Ичі. Вчитель на секунду вкляк, немов відмовляючись вірити в те, що його товариш лежить тут, укритий шаром глини. Він намагався розгледіти, чи глина, бува, не здіймається легенько, повторюючи рух грудної клітки під час дихання, але у слабенькому тьмяному освітленні тіні справляли таке враження, немов рухається все навколо — і стіни, і земля, і молоток. Усе не просто рухалося, а танцювало — і Тис зрозумів, що це наслідок тремтіння його руки, яка тримала телефон з ліхтариком.

Несміливо, наче аж крадучись, учитель підійшов ближче до купи землі, заплющив очі від страху і протягнув свою руку до долоні Ичі. Та була теплою. Це тепло передалося Тису, пронизало його тіло повністю, вкололо у кожен нерв, наповнило силою й впевненістю. Про жоден страх уже й мови не було, адже рука була теплою, а значить — Ичі живий! Тис відставив телефон убік і заходився відгрібати руками землю. За якусь хвилю з-під глини проступили обриси грудної клітки, Тис пришвидшив свої рухи — і вже за мить ніжно зчищав землю з обличчя Ичі. Потім притулився вухом до грудей гробаря — спочатку не почув нічого, тому сам затримав дихання, вслухався, увесь перетворився на слух, і здалеку, з невидимої глибочіні, як із старої закинутої криниці, почув втомлений, зникомий стукіт серця. Тоді притулився щокою до обличчя Ичі — і його залоскотав струмінь повітря, той дихав!

Тис на радощах поцілував товариша в обидві щоки й почав згрібати землю з його ніг. Коли справу було закінчено, вчитель узяв Ичі під руки й спробував потягнути. З першого разу гробар тільки ледь поворухнувся. Тоді Тис став на коліна і потягнув з усіх сил. Тіло Ичі припіднялося, а з його грудей вирвався сухий кашель. Гробар викашлював із себе глину, що забила йому рот, а Тис перевернув його на бік, легенько гамселив товариша долонями в спину, щоб стимулювати відкашлювання, і приговорював: «Вставай, Ичі, все буде добре, ти живий, ти теплий, ти дихаєш, ну давай, дорогенький, все ж добре, ти живий, зараз ми виліземо і тобі стане легше, давай, Ичі, все буде гаразд, дихай, кашляй, так, так, молодець, ось так треба!».

Це тривало кілька хвилин, аж поки Ичі викашляв із себе землю, звісив голову на руку друга й рівномірно засопів. Тис підвівся на рівні ноги, напружився і, покректуючи, потягнув гробаря на себе. Робота була не з легких, адже Ичі важив як мінімум удвічі більше за вчителя, але той не здавався. Тридцять чотири кроки віддаляли їх від виходу з тунелю — і були це найдовші й найважчі кроки в житті обох. Ичі й далі був без свідомості, а Тисові вдавалося протягнути друга заледве на два кроки за раз, після чого він спирався на стіну тунелю, віддихувався і стирав піт із чола. Через десять кроків він зняв піджак, під яким уже вся сорочка була мокрою від напруги. Незвиклий до фізичної роботи, учитель задихався і втрачав силу, а кінець тунелю все ще був безмежно далеко. Довелося робити все довші паузи, відсапуватися й трясти руками, ніби це допомагало наповнювати їх кров'ю і силою. Скільки тривав цей шлях, що здався Тисові вічністю, безкінечним пеклом, на яке він приречений і з якого вже ніколи не вибереться? Насправді не більше двадцяти хвилин, хоча екзальтованому вчителеві й здавалося, що день змінюється ніччю, а їй на зміну приходить день, поки він напружується і з усіх своїх сил, усією своєю масою витягує друга назовні.