Андрей Любка - Любка Андрій. Карбід

Сонце вже добряче перевалило за свій обідній поріг, коли на площі Миру у центрі Ведмедева з'явився Тис із великим термосом, у якому він щодня носив гробареві обід. Учитель мав свій ключ від замка, на який було зачинено огорожу навколо майбутнього фонтана, тож конспіративно оглянувся, швидко відчинив і проник на будівельний майданчик. Поставив на стіл під навісом термос, а сам підійшов до драбини, нахилився й крикнув: «Пора їсти, виходь, пампушки з борщем чекають!». Знизу відповіла тиша. Тис крикнув ще раз, але так само безрезультатно. «Аго-о-о-ов!», — з усіх сил рявкнув Тис, але Ичі знову не озвався. «Хех-хех, мабуть, тунель уже настільки довгий, що нічого й не чутно», — задоволено сплюнув і потер долоні автор ідеї фонтана, після чого неоковирно перекинув ногу через драбину й поліз униз за товаришем.

Тунель і справді вже справляв враження: три метри довелося спускатися довгою драбиною вниз, а потім зяяла чорна пустка українського шляху в Європу. Тис не був усередині проходу вже майже два тижні, оскільки його роль тепер звелася лише до постачання обідів, тож і не здивувався, що в тунелі було темно. Вийняв з кишені свою найдешевшу «Нокію», увімкнув ліхтарик і попрямував уперед. Світло мобільного виривало з мороку всього півметра, тому учитель ішов майже навпомацки, щоразу намацуючи носом свого гострого черевика ґрунт для наступного кроку. Через п'ять метрів Тис знову скрикнув, але його голос розбився об земляні стіни, втонув, навіть не давши відлуння. Учитель обернувся — світла пляма входу в тунель була вже далеченько, натомість попереду панував суцільний морок. «И-и-и-чі! — ще раз, ледь не надриваючи горло, крикнув Тис, але відповіді не було. Тоді він подумав: «Ого, як швидко просувається справа, тунель уже такий довгий, що в ньому і йти втомлюєшся, зовсім скоро ми побачимо світло з угорського боку! Але не бракувало б тут якусь лампочку вкрутити, бо ж і чорт ногу зломить!».

Пройшовши ще кілька метрів, Тис знову безрезультатно крикнув, тоді зробив ще один обережний крок — і відчув ногою щось м'яке. Схилившись, він освітив підніжжя мобілкою, але побачив лише землю, тому знову — вже впевненіше й сильніше — наступив на неї, але тут-таки з жахом відстрибнув: з-під землі долинуло хрипіння! Чорт, нечисть! — промайнуло у нього в голові. Злякано повзучи назад, Тис почав хреститися і промовляти молитву, а коли відліз на безпечну відстань, ще раз спробував освітити дальній кут ліхтариком. Його очі вже трохи звикли до темряви, і він нарешті побачив кінець тунелю, темну стіну землі, купу глини на долівці, з якої стримів відбійний молоток, а за ним... людська рука без тіла! Хапнувши ротом повітря, як спіймана риба, Тис підстрибнув і прожогом кинувся до виходу з тунелю, шпортаючись і падаючи, ноги в нього підкошувалися, серце калатало, а в горлі пересохло так, що кожен звук застрявав там, як тонка риб'яча кістка.

Отямився вчитель лише нагорі, під дубом. Ноги його не тримали, тому він сів, спершись спиною на стовбур дерева, й виряченими очима продовжував зачаровано дивитися в отвір тунелю, немов остерігаючись погоні. Денне світло й свіже повітря дещо заспокоїли Тиса, але далася взнаки інша його проблема, пов'язана зі страхом — травлення. У животі знову нестерпно закрутило, він швиденько навкарачки обліз дерево, тремтячими руками розстебнув пасок, зняв штани — і з учителя вирвався звук такої потужності, що він одразу пригадав, чому учні злісно називали його Карбідом. Зробивши свою справу, Тис видихнув з полегкістю, серце почало сповільнювати шалений адреналіновий ритм. Ще раз із острахом зиркнувши на вхід у тунель, він усівся й почав гарячково обмірковувати своє становище. Побачене було настільки неймовірним, що ніяк не надавалося до пояснення. «Хто ж це міг бути? — Тис намагався розмірковувати якомога раціональніше. — Невже нечиста сила? Але чому в такому разі вона не напала на мене, навіть коли я наступив на неї? Чому вона ховається в землі? І як міг Ичі працювати, проходити повз лежачого дідька? Та й для чого чортяці молоток?». На скронях учителя виступили краплини холодного поту, а в животі знову легенько закрутило: до нього поволі приходило усвідомлення, що це не потойбічна істота, не чорт і не звір, що там, унизу, похована під шаром глини, лежить людина. Лю-ди-на. «Але хто? Ніхто ж, крім нас, про цей тунель не знає, мера взагалі в місті немає, а Ікар із Генієм Карпат навряд чи пішли б униз працювати, у них своїх клопотів чимало. Тоді хто? І чому Ичі впустив цю людину, адже розголос може знищити нашу ідею. Ичі! Це може бути тільки він, він і ніхто інший. Це гробар лежить там, унизу наприкінці тунелю. Може, він сам себе поховав? Але для чого? Ні, там щось сталося, можливо, обвал, Ичі потребує допомоги!».