Роберт Стівенсон - Викрадений

Поки човен плив до берега, ніхто не промовив жодного слова; всі мовчали, приголомшені жахливими криками матросів, що лишились на кораблі. Та ледве ступили вони на берег, як Гозісен опам'ятався й наказав схопити Алана. Матроси спочатку задкували, не маючи великої охоти ризикувати життям, але в Гозісена наче вселився диявол. Він кричав, що тепер Алан один, що в нього багато грошей, що він винний у загибелі корабля і смерті їхніх товаришів і що вони зараз мають змогу помститись йому і водночас розбагатіти. їх було семеро проти одного, поблизу — жодної скелі, яка могла § стати захистом для Алана, а матроси почали обступати його з усіх боків.

— І тоді, — розповідав Алан, — маленький рудоволосий чоловічок… не пам'ятаю, як його звали…

— Ріак, — підказав я.

— Атож! — підтвердив Алан. — Ріак! Це він став на мій бік, дорікнув матросам, що вони не бояться суду, і додав: "Гаразд, я сам буду боронити цього верховинця". Він не такий уже й поганий, той чоловічок з рудим волоссям, — додав Алан. — У нього є хоч крихта порядності.

— Правда, — зауважив я. — Він по-своєму був добрий зі мною.

— Зі мною теж, — сказав Алан. — О, слово честі, його поведінка мені дуже подобається. Але розумієте, Девіде, загибель корабля і крики тих нещасних дуже вразили його, і я гадаю, що він роздобрився саме через це.

— Ваша правда, — погодився я, — бо спершу Ріак був такий, як і решта. І як сприйняв це Гозісен?

— Наскільки я пам'ятаю, дуже погано, — відповів Алан. — Але маленький чоловічок крикнув мені, щоб я тікав. Послухавшись поради, я кинувся бігти і, озирнувшись востаннє, побачив, що матроси стоять, збившись купкою на березі, очевидно, сваряться.

— Чому ви так думаєте? — спитав я.

— Ну, там уже працювали кулаки… — пояснив Алан. — Я бачив, як один з матросів упав на землю. Та я не став чекати, чим воно скінчиться. Розумієте, в цій частині Мулу є невеличка смужка землі, що належить Кемблам, а вони — погане товариство для такого джентльмена, як я. Коли б не це, я б залишився і спробував розшукати вас сам, не кажучи вже про те, щоб допомогти маленькому чоловічкові. — Було смішно слухати, як Алан весь час підкреслював маленький зріст містера Ріака, хоч сам був не набагато вищий за нього. — Отож я наліг на ноги і скільки духу побіг уперед. Зустрічаючи подорожніх, я кричав їм, що біля берега затонув корабель. Але запевняю вас, вони не зупинялися й не турбували мене! Ви б тільки бачили, як вони один за одним мчали до берега! А прибігши на берег, пересвідчилися, що тільки пробіглись, та й усе. Не зовсім погано для Кемблів. Мені здається, що Бог покарав їхній клан, тому корабель не розбився, а цілим пішов на дно. Та це було великим нещастям і для вас, бо коли б море викинуло на берег хоч один уламок корабля, вони почали б шукати у всіх напрямках і швидко знайшли б вас.

Поки ми йшли, запала ніч, небо затягло хмарами, які почали збиратися ще по обіді, і нас огорнула непроглядна темрява, що було незвичайним для цієї пори року. Шлях наш лежав по нерівних гірських схилах, проте Алан досить упевнено рухався вперед, і я не міг зрозуміти, як він знаходить дорогу.

Нарешті близько половини на одинадцяту ми вийшли на вершину крутого пагорба й побачили внизу вогні. Двері будинку, певно, були відчинені навстіж, і через них проникало світло вогнища й свічок; а навколо будинку квапливо рухались п'ять чи шість чоловік, кожен із запаленою головешкою в руках.

— Джеймс, мабуть, із глузду з'їхав, — кинув Алан. — Якби замість нас сюди підійшли солдати, він попав би в халепу! Та, певно, він поставив на дорозі вартового, до того ж Джеймс добре знає, що жоден солдат не знайде того шляху, яким прийшли ми.

Алан тричі свиснув, подаючи умовний знак. Дивно було бачити, як при першому звуці всі головешки враз зупинилися, наче люди, що несли їх, злякались, і як після третього свисту вони заметушилися знову.

Заспокоївши їх таким чином, ми спустилися схилом пагорба вниз, де нас зустрів біля воріт (житло це було схоже на багату 4>ерму) високий вродливий чоловік років за п'ятдесят і привітав Алана по-гельському.

— Джеймсе Стюарт, — звернувся до нього Алан, — прошу вас говорити по-шотландському, бо я привів із собою молодого джентльмена, який не розуміє гельської мови. Ось він, — додав Алан, беручи мене під руку, — це молодий джентльмен і лерд із південної Шотландії; на мою думку, для нього буде краще, коли ми не називатимемо його ім'я.

Джеймс Ґленський досить люб'язно привітався зі мною, а потім знову обернувся до Алана.