Роберт Стівенсон - Викрадений

— Щодо вас, Алане, то ви тільки виконуєте свій святий обов'язок, — сказала вона. — Але цей хлопець уперше прийшов сюди і побачив нас у найгіршому світлі, побачив господаря в ролі жебрака, тимчасом як він народжений, щоб наказувати, мов король. Мій любий хлопчику, — звернулася вона до мене, — на превеликий жаль, я не знаю вашого імені, але бачу ваше обличчя, і, поки серце битиметься у мене в грудях, я пам'ятатиму вас, думатиму про вас і молитимуся за вас. — 3 цими словами вона поцілувала мене і знову зайшлася таким плачем, що я збентежився.

— Ну що ж, — розгубився Алан, — у червні розвидняється дуже рано, а завтра в Аппіні зчиниться великий галас, гасатимуть драгуни й кричатимуть: "круахан" [25] Бойовий клич Кемблів (прим, автора). , бігатимуть червоні мундири, а тому нам слід швидше забиратися звідси.

Ми попрощалися й знову вирушили в дорогу, прямуючи на схід. Ніч зайшла тепла, тиха, беззоряна, але край, по якому ми йшли, був так само нерівний, як і той, що лишився позаду.

Ми то йшли, то бігли бігцем, а коли повернуло за північ, довелося бігти майже не зводячи духу. Хоч місцевість, на позір, і здавалася безлюдною, ми поминули більше двадцяти халуп і будинків, що ховалися у відлюдних місцях між пагорбами. Щоразу, коли ми наближалися до котрогось із них, Алан залишав мене на дорозі, а сам підходив, стукав у двері й розмовляв якусь хвилину чи дві біля вікна з господарем, повідомляючи новини. У Верховині це вважалося настільки обов'язковим і так сумлінно виконувалося всіма, що Аланові доводилося зупинятись, навіть важачи своїм життям. У більшості осель, біля яких ми зупинялися, вже чули про вбивство, а в решті, наскільки я міг судити (бо стояв далеченько й не розумів мови), новина ця більше жахала, ніж дивувала.

Вже почало світати, і хоч ми й поспішали, але ще були далеко від будь-якого захистку. Ранок застав нас у широкій, оточеній дикими горами долині, по якій звивалася бурхлива річка. В долині не росло ані травинки, ані деревця. І, згадуючи потім про неї, мені іноді здавалося, що це була саме та долина, яку називають Гленков і де відбулась кривава різанина за часів короля Вільгельма. [26] Король Вільгельм — Вільгельм III Оранський (1650–1702), англійський король з 1689 р. Подробиць наших блукань я майже не пам'ятаю: ми йшли, то ніби наближаючись до мети, то віддалялися від неї, плутаючись довгими обхідними шляхами. Ми дуже поспішали, пересувалися весь час ночами, а назви місцевостей, якими ми проходили, я хоч і чув, але по-гельському, тому вони дуже швидко забувались.

Отже, на світанку ми побачили, в якому жахливому місці зупинились. Алан насупив брови.

— Це місце не підходить для нас, — заявив він, — його неодмінно мають охороняти.

З цими словами він кинувся бігти ще швидше вниз, туди, де річка розділялась надвоє. Вона проривалася між трьома скелями з таким страшенним гуркотом, що від страху в мене стискалося серце. Над скелями повисав густий туман з водяного пилу. Довго не роздумуючи, Алан стрибнув на середню скелю і впав там, упираючись руками й ногами, щоб утриматись на ній, бо скеля була невелика і Алан міг би зірватися. Ледве встигнувши прикинути відстань і оцінити небезпеку, я стрибнув слідом за ним. На щастя, Алан підхопив і притримав мене.

Так ми стояли поряд на невеликій, слизькій від бризок скелі, а перед нами вирував ще ширший потік, який теж треба було перескакувати. Коли я подивився навколо, у мене від страху запаморочилась голова, і я затулив очі рукою. Алан схопив мене за плече. Я бачив, що він щось каже, але від гуркоту водоспаду й запаморочення не міг нічого розчути, тільки помітив, як він, почервонівши від гніву, тупнув об скелю ногою. Та мій погляд знову впав на шалений потік, який лютував навколо нас, на туман, що навис над нами в повітрі, і, здригнувшись від страху, я знову заплющив очі. В ту ж мить Алан приклав до моїх губів пляшку з коньяком і примусив випити майже чверть пінти, після чого я трохи посміливішав. Потім він крикнув мені у вухо: "Гойдатися на шибениці чи втонути!" — повернувся до мене спиною і перескочив через другий рукав річки, безпечно впавши на берег. Тепер я стояв на скелі сам, і мені стало краще. В голові трохи шуміло від коньяку.

Я зрозумів, що коли не перескочу через потік зараз, то вже не перескочу ніколи. Я низько присів і кинувся вперед з тою злобою й відчаєм, які іноді заміняли мені хоробрість. Та тільки руки мої досягли другого берега — ледве я встиг ухопитися за камінь, як зірвався у воду, потім знов ухопився, знову зірвався і вже сповзав у водоспад, коли Алан схопив мене спочатку за волосся, потім за комір і з великим зусиллям витяг на берег.