Роберт Стівенсон - Викрадений

Я глянув на них і знову ліг на папороть. Якось дивно було бачити, що ця долина, така безлюдна на світанку, тепер виблискувала зброєю і червоніла мундирами солдатів.

— Тепер ви розумієте? — спитав Алан. — Ось що мене лякало. Я боявся, що вони охоронятимуть берег річки. Солдати почали з'являтися вже години зо дві тому. Ну й мастак же ви спати, юначе! Ми тепер у небезпечному місці. Якщо вони піднімуться на схили гір, то легко зможуть побачити нас у підзорну трубу, а коли залишаться в долині, то ми ще протримаємося. Нижче по річці пости стоять рідше, і ми вночі спробуємо прослизнути між ними.

— А що робитимемо до ночі? — спитав я.

— Будемо лежати тут і пектися на сонці.

Це одне слово «пектися» якнайкраще відбивало те жахливе становище, в якому ми перебували весь день. Ви, мабуть, пригадуєте, що ми лежали на голій вершині скелі, мов риба на пательні. Нещадно пекло сонце, скеля так розжарилася, що до неї не можна було доторкнутись, а на маленькому клаптику землі й папороті, де відчувалася деяка прохолода, міг лежати тільки один. Ми по черзі лежали на розжареній скелі. Наше становище нагадувало становище того святого, якого замучили, спікши на рашпері. [27] Рашпер — ґратки смажити м'ясо на вугіллі. У мене майнула думка про дивну невідповідність: у такому ж підсонні лише кілька днів тому я невимовно страждав від холоду на маленькому острівці, а тепер мені доводиться страждати від спеки на цій скелі.

Весь цей час ми знемагали від спраги. Єдиною рідиною, придатною для пиття, залишався коньяк, а це було гірше, ніж нічого. Однак ми намагались тримати пляшку якомога прохолоднішою, зариваючи її в землю, і відчували деяке полегшення, — змочуючи коньяком груди й скроні.

Солдати цілий день сновигали в глибині долини, то змінюючи вартових, то групами обшукуючи бескеття. Та навколо височіло безліч скель, і шукати поміж ними людей було все одно, що шукати голку в копиці сіна. Селдати, очевидно, розуміли це, бо завдання виконували без великого запалу. Та все-таки ми бачили, як вони іноді штирхали багнетами в кущі вересу, і тоді мене кидало в дріж; часом солдати довго тинялися біля нашої скелі, так що ми не сміли й дихнути.

І ось за яких обставин я вперше почув справжню англійську мову. Один солдат, проходячи повз нашу скелю, доторкнувся до неї з сонячного боку й одразу з лайкою відсмикнув руку.

— Ох і гаряча ж! — вигукнув він, і мене дуже здивувала монотонність його мови, а також те, що він ковтав деякі звуки. Правда, мені вже доводилось чути, як говорив Рейсом, але той перейняв вимову від різних людей і говорив дуже погано, що я пояснював його віком. Тим більше я здивувався, коли почув таку саму вимову з вуст дорослої людини. Так я й не зміг ніколи звикнути до неї, як і до англійської граматики, і дуже суворий критик, очевидно, вже помітив це в моїй розповіді.

Години на скелі тяглися страх повільно, і з кожною годиною мука ставала все тяжча. Сонце пекло все немилосердніше, скеля розпікалась чимраз дужче. Паморочилося в голові, мучила нудота й напади гострого, наче ревматичного болю. Я згадав тоді й часто згадував пізніше рядки з нашого шотландського псалма:

І місяць нічний тобі не страшний,

І сонце не разить удень.

І справді, тільки завдяки милосердю Бога нас не уразив сонячний удар.

Нарешті близько другої години муки наші стали зовсім нестерпні. Доводилося не тільки страждати від спеки й спраги, а ще й боротися зі спокусою злізти вниз. Сонце вже котилось на захід, і зі східного боку нашої скелі, невидного солдатам, з'явився клаптик тіні.

— Все одно, тут умерти чи там! — заявив Алан, сповз через край скелі і опинився на землі з затіненого боку.

Я негайно сповз услід за ним, але від довгого перебування на сонці так знесилів, що в мене запаморочилося в голові і я, мов підкошений, упав на землю. Тут ми пролежали годину чи дві, знемагаючи від болю в усьому тілі. Лежали на зовсім відкритому місці, і коли б якомусь солдатові заманулось прогулятися в цей бік, він помітив би нас. Проте ніхто не з'являвся, всі проходили з іншого боку, тож скеля й далі захищала нас. Солдати розташувалися тепер ближче до берега, і, коли ми трохи спочили й набралися сил, Алан запропонував негайно ж вирушати в дорогу. А я тоді найбільш у світі боявся знову опинитись на скелі, тому охоче погодився б на що завгодно. Ми швидко зібрали свою мізерію і почали пробиратися поміж скелями, то повзучи на животі, то з завмиранням серця перебігаючи відкриті місця.