Роберт Стівенсон - Викрадений

При цих словах (я чув їх досить виразно, хоч правник кричав солдатам, а не мені) серце в мене завмерло зі страху. Одна річ — наражати на небезпеку своє життя, і зовсім інша — ризикувати не тільки життям, а й доброю славою. До того ж усе це сталося так несподівано, мов грім серед ясного неба; я ще не отямився й почувався безпорадним.

Солдати розсипалися по горі; деякі побігли вперед, а інші зняли з пліч рушниці й почали цілитися в мене. Я ж стояв нерухомо.

— Ховайтесь за дерева, — почувся поруч мене чийсь голос.

Я майже не розумів, що роблю, але послухався: не встиг я сховатися, як почув звуки пострілів і свист куль поміж березами.

Під захистом дерев стояв Алан Брек з вудкою в руках. Він не привітався до мене (тепер було не до чемності), тільки сказав: "Ходімо!" — і подався схилом гори в напрямку Балахуліша, а я, як вівця, побіг за ним.

Ми то бігли поміж березами, то ховалися за низькими виступами на схилі гори, то рачкували у вересі. Від швидкого бігу мені здавалося, що серце моє ось-ось вискочить з грудей; не було коли ні думати, ні говорити. Пам'ятаю тільки, що я зчудовано дивився, як Алан час від часу стає на весь зріст і оглядається; причому щоразу, як він робив це, десь здалека чулися радісні вигуки солдатів.

За чверть години Алан зупинився, впав у верес і звернувся до мене:

— А тепер починається найважче. Якщо хочете врятувати своє життя, робіть те, що я.

І з тією ж швидкістю, але дуже обережно ми почали вертатися схилом назад, перетинаючи гору тим самим шляхом, яким прийшли сюди, може, тільки трохи вище.

Нарешті Алан кинувся на землю в Летерморському лісі, де ми зустрілися, і довго лежав, зарившись обличчям у папороть і насилу переводячи дух.

У мене кололо в боках, у голові паморочилось, а в роті так пересохло, що я лежав поруч з ним наче мертвий.

Алан отямився перший. Він устав, вийшов з-поза дерев на узлісся, пильно оглянув усе навколо і знову сів на землю.

— А знаєте, Девіде, — звернувся він до мене, — вам загрожувала поважна небезпека.

Я промовчав і навіть не підвів голови. Мені довелося бути свідком убивства, бачити, як здоровий життєрадісний джентльмен в одну мить був позбавлений життя. На згадку про його наглу смерть у мене болісно щеміло серце; та не одне це турбувало мене. Вбили чоловіка, якого Алан ненавидів, а сам Алан ховається тут, поміж деревами, і втікає від солдатів. Хто стріляв — чи він сам, чи, може, він тільки віддав наказ, — тепер це не мало значення. Виходило, що мій єдиний друг у цій дикій країні найперший винуватець кривавого злочину. Я з жахом відчував його присутність, не міг навіть глянути йому в очі й охоче погодився 6 краще лежати самотнім під дощем на своєму холодному острівці, ніж у цьому теплому лісі поруч з убивцею.

— Ви ще не відпочили? — знову порушив мовчанку Алан.

— Ні, — відповів я, не підводячи голови з папороті, — ні, я зараз не почуваю втоми і можу говорити. Нам слід розлучитись, Алане. Ви мені дуже припали до серця, але ваш шлях — не мій і не Божий. Одне слово, ми повинні розійтися своїми дорогами.

— Мені важко буде розлучатися з вами, Девіде, без жодних на те причин, — сказав Алан дуже поважно. — Коли ви знаєте щось таке, що плямує мою честь, то бодай в ім'я нашого знайомства скажіть, у чому річ. А якщо вам просто перестало подобатись моє товариство, то мені слід вважати себе ображеним.

— Алане, до чого ви все це кажете? Адже ви дуже добре знаєте он того Кембла, що лежить у крові на дорозі!

Він деякий час мовчав, а потім запитав:

— Ви чули коли-небудь приповість про "Чоловіка й Добрий Нарід"? — очевидно, він мав на увазі казку.

— Ні, не чув, — відповів я, — і не бажаю слухати.

— З вашого дозволу, містере Балфор, я все-таки розповім її вам. Море викинуло одного чоловіка на скелястий острівець, де, як виявилось, зупинявся дорогою в Шотландію і відпочивав Добрий Нарід. Острівець той називається Скерривор і лежить недалеко від того місця, де розбився наш корабель. Чоловік гірко ридав, нарікаючи на долю, що він не зможе побачити перед смертю своє мале дитя. Урешті король Деброро Народу зглянувся на нього і послав по дитину гінця; той приніс її в мішку й поклав поруч чоловіка, поки той спав. Чоловік прокинувся й побачив коло себе мішок, у якому щось ворушилося. Він, очевидно, належав до тих людей, які завжди і в усьому чекають найгіршого. Тож, перше ніж розв'язати мішок, він для більшої безпеки простромив його кинджалом, а розв'язавши, побачив там свою дитину вже мертвою. Мені здається, містере Балфор, що ви дуже схожі на того чоловіка.