Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

— Тікаймо! — істерично вискнув Техотль і метнувся вниз по коридору.

Валерія знову відчула, як Конан підхопив її й потягнув услід за провідником. Кімерієць не відзначався нічним зором, проте інстинкт його був безпомилковим. Без його допомоги вона давно впала б або врізалася в стіну. Тупіт за плечима ставав усе гучнішим. Техотль закричав:

— Сходи! За мною! Швидше!

Рука Конана допомогла Валерії зберегти рівновагу на першій сходинці гвинтових сходів. Раптом Конан відпустив дівчину і, обернувшись, став прислухатися — відчуття підказувало йому, що вороги зовсім близько. Але він розрізняв не лише тупіт!

Щось повзло сходами, звивалося, шаруділо й холодило повітря. Конан ударив мечем, і лезо встромилося в якусь плоть. Він відчув, як щось крижане торкнулося його ноги, а потім пролунали страшні, конвульсивні удари й закричала в агонії людина.

Конан помчав угору й опинився біля дверей, до яких вели сходи. Техотль і Валерія були вже там, і, коли кімерієць приєднався до них, Техотль зачинив двері й рушив засув — перший засув, який побачив Конан після міської брами.

Вони опинились у добре освітленому приміщенні. Перш ніж залишити його, Конан озирнувся і побачив, що двері тріщать і прогинаються під чиїмись могутніми ударами. Техотль біг так само швидко, але відчував себе більш певним, як людина, що потрапила в знайомі місця і знає, що друзі вже близько.

Проте Конан знову перелякав його, запитавши:

— Що це за тварюку я зарубав там, на сходах?

— Який-небудь ксоталанкієць, — відповів Техотль, не озираючись. — Я ж кажу, що вони всюди аж кишать.

— Це не людина, — пробурчав Конан. — Воно повзало й було холодне як лід. Думаю, що розрубав його навпіл. Воно кинулося на тих, хто набігав іззаду, і задушило одного.

Голова Техотля сіпнулася, а лице зблідло. Він у паніці прискорив біг.

— Це був Повзун! Чудовисько з підземель, яке вони викликали на допомогу! Що це таке, ми не знаємо, проте знаходили людей, жахливо ним знівечених. В ім’я Сета, швидше! Якщо вони пустили його по нашому сліду, він гнатиметься за нами аж до брами Текультлі!

— Сумніваюся, — буркнув Конан. — Я непогано рубонув його на сходах.

— Тікаймо! Утікаймо! — стогнав Техотль.

Вони минули ще кілька залитих зеленим світлом кімнат, перетнули обширну залу й зупинилися перед гігантською бронзовою брамою.

— Текультлі! — сказав Техотль.

Техотль ударив кулаком у бронзову браму й став боком, аби бачити протилежний бік зали.

— Траплялося, тут гинули люди, які вже відчували себе в безпеці, — пояснив він.

— Так чого ж вони не відчиняють? — запитав Конан,

— Вони дивляться на нас через Око, — відповів Техотль. — Ваш вигляд їх спантеличив.

Він голосно закричав:

— Відчиняй браму, Ексцелане! Це я, Техотль, зі мною друзі з великого світу за лісом! Зараз відчинять, — заспокоїв він союзників.

— Можна було б їм трішки й поспішити, — похмуро сказав Конан. — Щось все-таки повзе за нами коридором.

Знову лице Техотля стало попелястим, і він заходився щосили гамселити у браму:

— Відчиняйте, бовдури, відчиняйте! Нас переслідує Повзун!

Він гамселив ще й ще, і нарешті брама безшумно відчинилася, утворивши перегороджений ланцюгом прохід, в якому блищали наконечники списів і суворі уважні очі. Потім ланцюг опустився, і Техотль, схопивши союзників за руки, буквально затягнув їх за браму. Конан, озирнувшись, устиг ще помітити позаду жахливі контури змії, що повзла повільно й важко. Величезне тіло витікало з дверей, огидна голова була вся в крові й невпевнено хиталася з боку в бік.

Коли вони опинились у квадратній кімнаті, стражники опустили важкі засуви й напнули ланцюг. Ця брама була здатна витримати будь-яку облогу.

Стражників було четверо, вони належали до тієї ж самої раси, що й Техотль, і були озброєні списами та мечами. В стіні біля брами була встановлена складна система дзеркал, за допомогою яких крізь вузьку щілину в стіні спостерігали за тим, що відбувається перед брамою. Певне, це й було Око, про яке говорив Техотль.

Стражники з подивом роздивлялися прибульців, та нічого не запитували, і Техотль утримувався від пояснень. Страх і нерішучість облишили його.

— Ходімо! — квапив він своїх нових друзів. Конан озирнувся на браму.

— А ті, що переслідували нас? Вони не стануть брати ворота штурмом?

— Вони знають, що Орлина Брама їм не до снаги. Вони втекли в Ксоталанк разом зі своїм повзучим дияволом. Ходімо, я проведу вас до володарів Текультлі.