Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

— П’ять убитих псів! — вигукував Техотль, і очі його сяяли сатанинським блиском. — П’ять убитих! П’ять пурпурних цвяхів у чорній колоні! О, спасибі вам, криваві боги!

Він звів руки вгору і, як демон, почав плювати на ворогів і топтати їх.

Його новоспечені союзники дивилися на нього з подивом, і Конан запитав аквилонською:

— Це що за ненормальний? Валерія знизала плечима.

— Сказав, що звуть його Техотль. Із його базікання я зрозуміла, що його плем’я живе на цьому боці божевільного міста, а їхні вороги — на іншому. Думаю, нам краще піти з ним.

Техотль перестав танцювати на трупах і прислухався до них, причому страх на його обличчі змінився торжеством.

— Тепер ходімо, — шепнув він. — Славно попрацювали. П’ять мертвих псів! Мій народ добре зустріне вас, із належними почестями! Тож уперед! До Текультлі ще далеко. Будь-якої миті можуть з’явитися ксоталанкійці, і їх буде забагато навіть для ваших мечів!

— Веди! — буркнув Конан.

Техотль миттю опинився на сходах, що ведуть на галерею, а вони пішли услід, намагаючись не втрачати його із поля зору. На галереї він пройшов через західні двері й повів їх анфіладою освітлених кімнат.

— Що за дивне місто! — бурмотала Валерія. — Що тут коїться?

— А хто його зна! — відповів Конан. — Втім, люди його раси мені вже стрічалися. Вони живуть на берегах озера Зуад, на межах землі Куш. Це якась помісь паршивих стигійців з людьми, що прийшли зі сходу років двісті тому. Вони називають себе тлацитланами. Але, рухаюся, це місто — не їхній витвір!

Техотлем, здавалося, опанував колишній страх, і він аж ніяк не зменшувався з їхнім наближенням до мети. Він усе ще озирався на всі боки й прислухався.

Мимоволі затремтіла й Валерія. Людей вона не боялася. Але дивна підлога під ногами, незвичайні кристали над головою, від світла яких тільки густішала в кутках темрява, полохливість проводаря зароджували в її серці тривогу, відчуття якоїсь прихованої, надприродної небезпеки.

— Вони можуть з’явитися між нами й Текультлі, — прошепотів Техотль. — Треба стерегтися, бо потрапимо в засідку!

— А чом би нам не вибратися з цього чортового палацу й не піти вулицею? — запитала Валерія.

— У Ксухотлі немає вулиць, — відповів провідник. — Немає ні майданів, ні дворів. Усе місто — суцільний палац під одним дахом. Вулицею можна назвати хіба що Велику Залу, яка тягнеться через усе місто від південної до північної брами. Міська брама — єдине, що пов’язує нас зі світом, але її не переступала жодна людина ось уже п’ятдесят років.

— І давно ви тут живете? — запитав Конан.

— Я народився в Текультлі тридцять п’ять років тому. І за околиці міста не виходив. В ім’я всіх богів, рухайтеся тихіше! У цих залах може таїтися безліч демонів. Коли дістанемося до Текультлі, Ольмек розкаже вам про все.

У тиші вони рухалися кімнатами. Зелені кристали миготіли над головою, підлога іскрилася під ногами, і Валерії здавалося, що темношкірий кошлатий гоблін веде їх просто в пекло.

Коли вони йшли найпросторішою кімнатою, Конан наказав зупинитися. Його слух дикуна був гострішим, аніж у Техотля, що виріс серед цих тихих і небезпечних коридорів.

— Ти справді вважаєш, що твої вороги можуть влаштувати нам засідку попереду?

— Вони весь час ховаються у цих палатах, — відповів Техотль. — Так само, як і ми. Зали й кімнати між Текультлі і Ксоталанком — це спірні території, ними ніхто не володіє. Ми називаємо їх Залами Мовчання. А чому ти запитав?

— Тому що в наступній кімнаті люди, — сказав Конан. — Я чув, як сталь брязнула об камінь.

І знов тремтіння охопило Техотля.

— А може, це твої товариші? — припустила Валерія.

— Краще не перевіряти, — сказав він і метнувся вбік, в кімнату, з якої вели вниз сходи зі слонової кістки.

— Сходи ведуть у неосвітлений коридор, — прошипів він.. — Але там вони теж можуть сховатися. Може, усе це саме і влаштовано, щоби заманити нас униз. Але вгорі — напевно пастка. Тепер треба швидше!

Безшумно, мов духи, спустилися вони сходами й опинилися перед входом до коридора — темного, як ніч. Прислухалися — і зробили крок у морок. Мороз пробіг по спині Валерії — їй здалося, що їй між лопаток націлювався меч. Тільки залізні пальці Конана на плечі додавали їй упевненості. Темрява була непроглядною. Витягнутою рукою Валерія обмацувала стіну, час від часу натикаючись на наступні двері. Коридор здавався нескінченним.

Звук, що виник іззаду, був подібний до удару грому. Валерія впізнала скрип дверей, що відчиняються. Якісь люди за їхніми спинами ввійшли до коридору. І саме в цей момент Валерія спіткнулася об людський череп, який зі стукотом покотився по підлозі.