Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Примара видала булькаючий звук і впала — з перерубаними плечем, грудьми і хребтом. Палаючий череп покотився підлогою, відкривши чорну гриву волосся й темне лице, спотворене передсмертною гримасою. Під страшною маскою був чоловік — такий самий, як і той, що скорчився від жаху на підлозі.

Урятований підвів голову й подивився очманілими очима на білошкіру дівчину, що стояла зі скривавленим мечем у руці над тілом його ворога.

Він устав, похитуючись і бурмочучи щось, немов несповна розуму. Велике ж булр його здивування, коли жінка зрозуміла його: він говорив стигійською, хоча й із незнайомою вимовою.

— Хто ти? Звідки ти взялася? Що ти робиш в Ксухотлі? Та все одно ти друг — дарма, богиня ти чи демон. Від твоєї руки поліг Палаючий Череп! І під ним ховалася людина! А ми гадали, що це демон, якого вони викликали з підземель… Чуєш?

Він перервав свою незв’язну мову і застиг, прислухаючись. Дівчина не чула ні звуку.

— Треба поспішати, — прошепотів він. — Вони перебувають на захід від Великої Зали й можуть нас оточити. Можливо, вони вже підповзають!

Він з силою схопив її за передпліччя.

— Хто ж ці “вони”? — запитала Валерія.

Він подивився на неї, немов дивуючись безодні її неуцтва.

— Вони? — він навіть почав заїкатися. — Ну ясно, народ Ксоталанка! Клан чоловіка, вбитого тобою. Вони мешкають поблизу східної брами.

— Значить, місто заселене?! — вигукнула вона.

— Заселене, заселене, — він крутився на місці від нетерпіння. — Ходімо звідси! Швидше! Нам слід повернутися в Текультлі!

— Це ще куди?

— Це біля західної брами! — він знову схопив її за передпліччя й потягнув до дверей, з яких вийшов. Великі краплі поту виступили в нього на лобі, а в очах знову світився жах.

— Стривай! — гарикнула вона і скинула його руку. — Тримайся від мене далі, а то голову розтрощу! Що тут таке? Хто ти такий? Куди ти мене тягнеш?

Він насилу взяв себе в руки і, неспокійно озираючись, заговорив швидко-швидко — так, що слова його зливалися в незрозумілий потік:

— Звуся я Техотль. Родом із Текультлі. Я і той, хто лежить там з перерізаним горлом, прийшли до Зали Мовчання, сподіваючись підстерегти пару ксоталанкійців. Ми розділилися, а коли я повернувся сюди, то застав його зарізаним. Це зробив Палаючий Череп. Він і зі мною так само розправився б, якби не ти. Але він міг бути не один. Імовірно, сюди пробралися й інші ксоталанкійці! Навіть самі боги здригаються при думці про те, що чекає на людей, котрі живими потрапляють до рук цього народу!

Тут його затіпало, як у лихоманці, а темне обличчя стало попелястим.

Валерія глянула на нього скоса. В цьому базіканні їй причувалося все ж таки якесь приховане значення.

Вона обернулася до черепа, який усе ще світився й миготів на підлозі, і хотіла штовхнути його чоботом, але чоловік, який назвався Техотлем, з виском вискочив уперед.

— Не дотикайся до нього! Навіть не дивися на нього! Це смерть і безумство! Чаклуни з Ксоталанка знають його секрет — вони знайшли його в підземеллях, де покояться останки грізних владик, що правили Ксухотлем у минулі чорні століття. Один погляд на нього може заморозити кров людини й висушити її мозок, а вже від дотику неодмінно збожеволієш і загинеш!

Вона подивилася на нього похмуро й недовірливо. Їй не подобалися ні його кремезна постать, ані змієподібні кучері. А в очах, крім постійного страху, світилося ще щось, не характерне для погляду нормальної людини. Проте застереження звучали цілком розумно.

— Ходімо! — він простягнув до неї руку, але вчасно відсмикнув, пригадавши попередження. — Ти тут чужа. Я не знаю, як ти потрапила сюди, але ні богиня, ні демон, що прийшов на допомогу народу Текультлі, не ставили б стільки запитань. Очевидно, ти з-за великого лісу — звідти прийшли й наші предки. Проте все-таки ти друг, якщо вбила мого ворога. Ходімо швидше, а то ксоталанкійці знайдуть нас і порубають на шматки!

Вона перевела погляд з його спітнілого, схвильованого лиця на огидний череп, що світився на підлозі біля трупа. Череп, поза сумнівом, був людський, але дивно деформований. Істота, якій належав він за життя, мала, очевидно, жахливий, неземний вигляд. За життя? Схоже, що й сам череп є якоюсь формою життя. Він обернувся в бік Валерії і клацнув щелепами. Світність стала яскравішою, жвавішою, і з’явилося якесь відчуття нереальності того, що відбувається, немов усе це уві сні… з якого її вирвав настирний голос Техот ля:

— Не дивися на череп! Не дивися на череп! — і голос цей доносився з якоїсь невимірної пустки.