Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Валерія струсонула головою. Зір повернувся до неї. Техотль швидко говорив:

— За життя він містив страшенний мозок — мозок короля чорнокнижників! І досі тліє в ньому життя!

З прокльонами Валерія стрибнула, як пантера, і череп розсипався під її мечем на сотні палаючих уламків. Десь у залі — а можливо, і в космічній пустці, чи в туманних далях її підсвідомості — нелюдський голос завив від болю й люті.

Техотль бив її по плечу й кричав:

— Ти розбила його! Ти його знищила! Ніяке чорне мистецтво ксоталанкійців не поверне його до життя! Тікаймо звідси! Тікаймо тепер швидше!

— Я не можу піти, — заперечила вона. — Десь поблизу мій товариш, і я…

Вона замовкла, побачивши, як розширюються його очі й блідне обличчя. Вона обернулася. Четверо чоловіків зайшли з чотирьох різних дверей і оточували її й Техотля.

Вони були схожі на тубільців, яких вона зустрічала раніше, — ті ж вузлуваті м’язи на худих руках і ногах, таке ж гладеньке чорне волосся, таке ж саме шаленство в широко розкритих очах. Одягнені й озброєні вони були так само, як Техотль, але на грудях у кожного висіло зображення білого черепа.

Не було ні зухвалих висловів, ні бойового кличу. Мовчки кинулися воїни Ксоталанка на своїх ворогів. Техотль зустрів їх із мужністю відчаю. Він ухилився від удару шаблі й, обхопивши свого супротивника, кинув його на підлогу, де вони продовжували боротьбу в мертвій тиші.

Троє інших оточили Валерію. Очі в них були червоні, як у скажених собак.

Першого, котрий опинився в межах досяжності, вона вбила так швидко, що він не встиг навіть завдати удару. Довгий прямий меч розрубав йому череп.

Вона зійшла з лінії удару, відбиваючи шаблю, занесену над нею. В її очах танцювали вогні, а губи скривила жорстока посмішка. Це знову була Валерія з Червоного Братства, і дзвін сталі звучав для неї, як весільна пісня.

Її меч розминувся з лезом, виставленим для захисту, і на дві долоні ввійшов у живіт, перетягнутий шкіряним поясом.

Поранений застогнав і опустився на коліна, але його кремезний товариш у грізному мовчанні обрушив на Валерію такий ураган ударів, що вона не встигала контратакувати й холоднокровно відступала, відбиваючи удари й очікуючи зручного моменту. Не міг же її супротивник витримати довго такий темп. Ось ослабне його рука, перехопить йому подих — тоді вона без зусиль знайде дорогу до його серця.

Вона глянула вбік і побачила, що Техотль сидить на своєму супротивнику й намагається вивільнити руку з кинджалом.

Піт виступив на лобі воїна, що бився з нею, очі палали як вугілля. Валерія відбивала найсильніші удари. Він став гарячково дихати і промахуватися. Вона відступила назад, заманюючи його, — і раптом відчула, що її схопили за ноги. Вона забула про пораненого, що валявся на підлозі…

Він стояв навколішки, обхопивши обома руками її ноги, а його товариш переможно закричав і почав обходити Валерію зліва. Вона намагалася вирватися, та безуспішно. Того, хто тримав її за ноги, можна було позбавитися одним ударом меча, але кремезний воїн не давав їй можливості завдати цього удару. Поранений вчепився зубами в її ногу, як звір.

Вона опустила ліву руку, схопила його за довге волосся, закидаючи голову назад, і побачила, як блищать його зуби й витріщені очі. Високий ксоталанкієць гнівно закричав і стрибнув, щосили завдаючи удару. Вона відбила його, але так невправно, що власний меч плазом ударив її по лобі — аж іскри посипалися. Знову піднялася зброя ворога, він видав переможний рев, проте тут за його спиною виросла величезна постать і блиснула сталь. Крик обірвався. Воїн упав, як бик під сокирою різника, — мозок вилетів із голови, розколеної до плечей.

— Конан! — прохрипіла Валерія.

В пориві гніву вона обернулася до супротивника, волосся якого тримала в лівій руці.

— Проклятий псюко! — лезо її меча свиснуло в повітрі, і безголовий тулуб сповз на підлогу.

Відрубану толову Валерія жбурнула на середину зали.

— Що тут, хай йому чорт, відбувається? — стоячи над трупом своєї жертви, здивовано озирався Конан.

Техотль, поранений, звівся над тремтячим тілом останнього ксоталанкійця, струшуючи кров із леза. Він дивився на Конаназ величезним подивом.

— Що все це означає? — повторив Конан, приголомшений тим, що застав Валерію за смертельним змаганням із дивними людьми в місті, яке здавалося йому безлюдним.

Повернувшися з даремних мандрів верхніми приміщеннями і не знайшовши Валерії в умовному місці, він пішов на шум битви.