Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Потім вона відчула раптовий імпульс і рух, коли атом, у який вона перетворилася, змішався і злився з міріадами інших атомів, народжуючи життя в прадавньому болоті первісного життя. Перем’ята витворами Природи, вона знову обернулася на мислячу одиницю, що поволі рухалася нескінченною спіраллю власного існування.

Охоплена жахом, побачила і дізналася про свої попередні втілення, і знову втілювалася в усі тіла, в які протягом усіх цих століть поміщалося її “я”. Знов ранила свої ноги на довгій, виснажливій дорозі власних втілень, заведена в забуте минуле. Знову, тремтячи, щулилася вона в первісних джунглях перед праначалом Часу, переслідувана кровожерними істотами. Одягнена в шкури, брела вона по коліна у воді болотом рисового поля і билася за цінні зерна з птахами, що наздоганяли її. Билася з парою мулів, розпушуючи загостреним кілочком суху землю, і нескінченно нахилялася над ткацьким верстатом у сільських хатах.

Вона бачила палаючі міста і з криком утікала від убивць. Бігла оголена й скривавлена по гарячому піску, її тягли на аркані ловці рабів, вона спізнала пекучі дотики грубих рук до її тіла. Бона кричала під ударами батога, стогнала, пробита колом, збожеволівши від жаху, виривалася від ката, що невблаганно нахиляв її голову до скривавленої плахи.

Вона спізнала муки пологів і гіркоту зрадженого кохання. Перенесла всі муки, образи й нещастя, які чоловік заподіював жінці впродовж життя, перенесла презирство й злість, якими жінка може обдарувати жінку. І весь час вона усвідомлювала, ким є, хоч ця свідомість палила, як удари батога. Перебуваючи всіма цими істотами, якими вона була в минулому, вона разом із тим знала, що вона — Жазміна. Ані на мить вона не втрачала цього знання. Вона була одночасно зігнутою під ударами батога рабинею — і гордою володаркою Вендії. І страждала вона не тільки як рабиня, а й як Деві Жазміна, чий гордий характер відчував удари батога, як дотики розпеченого заліза.

Одне життя зрослося з іншим у вируючому хаосі, а кожне наступне несло свій тягар нещасть, сорому й страждань, і так було, поки вона не почула, немов здалеку, свій пронизливий крик, наче один довгий крик болю, що луною мчить крізь століття.

Тоді вона прокинулася на покритій оксамитом постелі в темній кімнаті.

У страшенній напівімлі вона знову побачила подіум і сидячу на ній фігуру в чорному одязі. Злегка схилену голову сидячого прикривав каптур, а його вузькі плечі ледве вимальовувалися в пануючій тут сутіні. Жазміна не розрізняла деталей, та вид каптура замість оксамитової шапочки викликав у неї неясну тривогу. Вона напружила зір і відчула дивний страх, що перехоплював подих: у неї було таке відчуття, що це не володар так спокійно сидить віддалік…

Зненацька постать заворушилася й підвелася, поглядаючи на неї зверху. Нахилилась і обійняла її довгими руками, прихованими широкими рукавами чорної тоги. Жазміна з мовчазною люттю чинила опір, здивована й перелякана худорбою рук, що обіймали її. Голова в каптурі нахилилася до обличчя дівчини. Жазміна пронизливо скрикнула, охоплена жахом і огидою. Її пружне тіло обіймали кістляві руки, а під каптуром вона побачила трупний розклад — жахливий череп, обтягнутий зітлілою, як стародавній пергамент, шкірою.

Жазміна скрикнула ще раз, потім, коли клацаючі, вишкірені щелепи наблизилися до її вуст, знепритомніла.

Над білими вершинами Гімелії зійшло сонце. Група вершників, дивлячись угору, зупинилася біля підніжжя довгого схилу. Високо над їхніми головами на схилі гори височіла кам’яна вежа. Далі, вище від неї, тяглися стіни ще могутнішої фортеці, розташованої на межі вічних снігів, що вкривають вершини Імша. У цій картині було щось нереальне, яскраво-червоні схили слалися до фантастичного замку, що звідси мав вигляд дитячої іграшки, а блискуча білизна вершини за ним, здавалося, пронизувала холодну блакить неба.

— Залишімо коней тут, — сказав Конан. — Цей зрадницький підйом краще подолати пішки. Тим паче, що коні втомилися.

Він зіскочив з чорного жеребця, який стояв, широко розставивши ноги й опустивши голову. Усю ніч вони мчали вперед, підкріплюючись залишками їжі в своїх в’юках і зупиняючись тільки аби трохи перепочили коні.

— У цій вежі живуть аколіти Чорних Чаклунів, — сказав Конан. — Або, як їх ще називають, ланцюгові пси своїх хазяїв. Вони не сидітимуть склавши руки, коли побачать, нас на схилі.