Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Але володар не ворухнувся.

— Вся матерія однакова для того, хто має ключі від брам Космосу, — загадково прорік він. — Для досвідчених у Мистецтві немає речей незмінних. За його волею в неземних садах зацвітає сталь — або квітка виблискує вістрям меча в місячному сяйві.

— Ти диявол! — схлипнула вона.

— Ні! — засміявся він. — Я народився на цій планеті дуже давно. Колись я був звичайною людиною і впродовж довгого служіння Мистецтву не втратив усіх ознак людського. А людина, заглиблена в Чорне Мистецтво, сильніша від диявола. Я людина, проте володарюю над демонами. Ти бачила Добродіїв із Чорного Кола, і, якби я сказав тобі, з яких віддалених королівств я їх закликав і від якої долі охороняє їх мій зачарований кристал і золоті змії, ти б від жаху з’їхала з глузду. І лише я один — їхній володар. Мій дурний Хемса мріяв про велич — бідолашний дурень, котрий розбиває ворота і переноситься разом зі своєю коханкою повітрям з вершини на вершину! Проте коли б я його не вбив, то якогось дня він зміг би стати таким самим могутнім, як і я.

Він знову рзсміявся.

— А ти, дурне створіння, умишляла зле, бажаючи відрядити свого волохатого вождя горян на підкорення Імша! Це добрий жарт, коли б мені це раніше спало на думку, я сам спробував би, щоб ти потрапила йому до рук. І я читаю в твоїх думках, що навіть тоді, коли він схопив тебе, ти не відмовилася від думки зробити його своїм знаряддям, маючи намір використовувати всякі свої жіночі штучки. Та коли не брати до уваги твою дурість, все ж таки ти — жінка, на яку приємно подивитися. Я маю намір затримати тебе як свою невільницю.

Почувши ці слова, спадкоємиця тисяч гордих імператорів, встидаючись, крикнула зі злістю:

— Не посмієш!

Його знущальний сміх стьобнув її, як батіг.

— Король не посміє розтоптати черв’яка на своїй дорозі? Дурнувата, ти не розумієш, що твоя королівська гордість значить для мене не більше, ніж билинка на вітрі. Я, хто цілує царицю пекла! Ти бачила, як я розправляюся з тими, хто мені чинить опір!

Знічена й зіщулена від страху дівчина стояла навколішках на оксамитовому покривалі. Світло почало згасати, у кімнаті стемніло. Обличчя володаря стало страхітливим. У його голосі з’явилися владні нотки.

— Ніколи тобі не скорюся! — сказала вона тремтячим від страху, але рішучим голосом.

— Скоришся, — відповів чаклун із жорсткою самовпевненістю. — Страх і біль привчать тебе до покірності. Я стьобатиму тебе жахами до межі твоєї витривалості, поки ти не станеш у моїх руках, немов віск, м’якою і податливою на кожне побажання. Ти пізнаєш страждання, яких не довелося перенести жодній смертній, поки кожний мій наказ не стане для тебе волею богів. Спочатку, аби приборкати твою гордість, повернешся в своє забуте далеке минуле, у свої попередні втілення. Ale, yil la khosa!

Від цих слів похмура кімната немов заворушилася перед очима переляканої Жазміни. Волосся у неї на голові стало сторч, а язик примерз до піднебіння. Звідкись долетів глибокий, зловісний удар гонгу. Дракони на гобеленах, вивергнувши блакитне полум’я, зникли. Володар, що сидів на підвищенні, перетворився на безформну тінь. Сіра напівтемрява змінилася густою, м’якою, майже відчутною на дотик пітьмою, що пульсувала дивним світлом. Жазміна не могла вже роздивитися володаря. Вона нічого не бачила. Тільки неясно відчувала, що стіни й стеля віддаляються від неї, зникають.

Потім десь у темряві з’явилося полум’я, яке то займалося, то згасало, наче світляк. Воно збільшилося до розмірів м’яча, посвітлішало, стало сліпучо-білим. Потім зненацька розлетілося дощем іскорок, які, проте, не розсіювали імли. У кімнаті все ж таки залишився слабкий відблиск, який давав змогу помітити чорний гнучкий пень посеред кам’яної підлоги. На очах приголомшеної Жазміни пень випустив паростки, набув реальних контурів, на паростках з’явилися гілки, широке листя й величезні чорні, отруйливі квіти, що схилялися над зіщуленою на подіумі дівчиною. У повітрі стояв ледве чутний запах. Це страшний чорний лотос миттю виріс із кам’яної плити, гінко, немовби він зростав у таємних джунглях Кхитаю.

Широке листя гойдалося зі зловісним шелестінням. Квіти схилялися над Жазміною, як розумні створіння, танцюючи зміїними рухами на блідих стеблах. Ледве помітні на тлі густої, непроникної пітьми, квіти здіймалися над нею, як гігантські метелики, якимсь незрозумілим способом даючи відчути свою присутність. Їх одурманюючий запах туманив голову, і Жазміна пробувала сповзти з подіуму, але одразу ж, перелякана, кинулась назад, коли підлога нахилилася під неймовірним кутом. Деві з жахом скрикнула і судорожно стиснула руки, та страшенна сила розтиснула її пальці. У неї було відчуття, що вона втратила здоровий глузд, а весь світ розсипався вщент. У чорній, ревучій, крижаній пустелі вона була лише тремтячим атомом розуму, несеним вітром, який погрожував задути слабке полум’я її життя, як дихання бурі гасить палаючу свічку.