Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Коли Деві опам’яталася, ще був живий спомин про перенесене. Вона голосно скрикнула і швидко підвела руки, немов захищаючись від падіння. Її пальці стиснули м’яку тканину, і дівчина, відчувши глибоке полегшення, озирнулася навколо.

Вона лежала на подіумі, застеленому чорним оксамитом, у величезній похмурій кімнаті зі стінами, обвішаними темними гобеленами, на яких із вражаючою достовірністю були зображені дракони, що звивалися… Високе склепіння кімнати потонуло в густій напівтемряві, а затінені кутки створювали зловісне відчуття й викликали жах. На перший погляд здавалося, що тут немає вікон і дверей або ж вони приховані за цими жахливими гобеленами. Жазміна не могла зрозуміти, звідки проникало слабке світло, що створювало можливість побачити всі деталі. Величезна кімната була осередком таємниць, тіней і похмурих закутків, із яких, здавалося, виповзав неясний задушливий страх.

Нарешті Жазміна побачила щось таке, що належить до живого світу. За кілька футів від неї, на другому, трохи меншого розміру підвищенні, сидів зі схрещеними ногами чоловік, задумливо поглядаючи на неї. Його огортала довга тога з чорного оксамиту, шитого золотом. Руки його були приховані рукавами одягу, на голові — оксамитова шапка. Його обличчя було спокійним, покірливим і досить привабливим, очі — блискучими і разом з тим ніби трохи затьмареними. Він із закам’янілим виразом обличчя придивлявся до Жазміни й зовсім не відреагував на те, що вона опам’яталася.

Жазміна відчула, що у неї від страху по тілу пробігли мурашки, сперлася на лікті і подивилася на незнайомця.

— Хто ти? — запитала вона.

Її голос звучав невпевнено і безпорадно.

— Я — володар Імша, — відповів чоловік глибоким, звучним голосом, що нагадував спокійні удари храмових дзвонів.

— А навіщо я тут? — запитала вона.

— Хіба ти не шукала мене?

— Якщо ти — один з Чорних Чаклунів, то хай буде так, — зухвало відповіла вона, переконана, що він і так читає її думки.

Чоловік тихо засміявся, а в Жазміни знову по тілу пробігли дрижаки.

— Ти хотіла спрямувати дітей гір проти Чаклунів Імша! — розсміявся він. — Я бачу це в твоїх думках, князівно. Твій слабкий людський розум переповнюють смішні мрії про помсту!

— Ви убили мого брата! — у голосі Деві зростаючий гнів боровся зі страхом. Вона стиснула кулаки й скам’яніла від злості. — Навіщо ви це зробили? Він вам не робив нічого поганого. Жерці говорять, що Чаклуни Імша понад людські справи. Навіщо ви убили короля Вендії?

— Як може простий смертний зрозуміти мотиви чаклунів? — холодно відповів володар. — Мої аколіти в храмах Турану, здобувши владу над жерцями Таріма, наполягали, аби я діяв на користь короля Ездигерда. З певних причин я погодився на це. Як я маю пояснювати причини, що спонукали мене погодитися, щоб ти зрозуміла їх своїм слабким розумом? Все одно не зрозумієш.

— Я розумію одне: мій брат мертвий! — вигукнула Жазміна з болем і ненавистю. Вона звелася на коліна і пронизувала його поглядом широко розкритих очей, як пантера, що наготувалася до стрибка.

— Так побажав Ездигерд, — холодно погодився її співбесідник. — Моя тимчасова примха підтримала його домагання.

— Ездигерд твій васал? — Жазміна намагалася приховати почуття, що охопили її.

Вона щойно наштовхнулася коліном на щось тверде й симетричне, приховане фалдами оксамиту. Непомітно змінила позу і ковзнула рукою під укривало.

— Хіба пес, що жере недоїдки під стіною храму, може бути васалом Бога? — відповів владика.

Здавалося, він не бачить непомітних рухів дівчини. Під фалдами укривала її рукатим часом відшукала щось, що здалося їй рукояткою стилета. Жазміна нахилила голову, аби приховати лихий блиск в очах.

— Та досить із мене Ездигерда, — сказав володар. — Я знайшов собі кращу розвагу… Ха!

Жазміна стрибнула, як кішка, з диким криком, намагаючись завдати вбивчого удару. Раптом вона спіткнулась і впала на підлогу, притиснулася до неї, дивлячись на чоловіка, який мало не став її жертвою. Той сидів на подіумі, навіть не ворушився, з його лиця не сходила загадкова посмішка. Жазміна підняла тремтячу руку і поглянула на неї широко розкритими очима. В її руці був не стилет, а квітка золотого лотоса з пом’ятими пелюстками і зламаним стеблом.

Вона відкинула лотос, немов це була отруйна змія, і на колінах відповзла від чаклуна. Повернулася на свій подіум, небезпідставно вважаючи, що це більше підходить королеві, аніж повзання по підлозі біля ніг чорнокнижника. Поглянула на нього з острахом, чекаючи його реакції.