Микола Трублаїні - Оповідання про Далеку Північ

— Прислухайся, хлопче! Прислухайся! — наказував Крига і сам, підіймаючи шапку, нашорошував вуха.

— Вуха мерзнуть, — весело одповів Оротук. Якут, щоб краще чути, незважаючи на полярний мороз, зовсім скинув шапку.

— Давай стрельнемо разок, — сказав Крига, — може, почують. Стріляй ти.

Оротук вистрілив.

Після пострілу прислухались, але ніде ніщо не ворухнулось.

Рушили далі. Через кожну милю зупинялись і робили постріл. Пройшли десять миль. Як наказував штурман, відсіля мусили почати своє кружляння навколо станції.

— Зробимо так, — звернувся Крига до Оротука, — підемо, тепер так, щоб зробити коло. Це значить, ми мусимо пройти приблизно тридцять п'ять миль. Вийдемо знов на це саме місце і тоді вже рушимо ближче до станції. На тридцять миль нам доведеться витратити, мабуть, дві доби. Щопівмилі ми гукатимемо і кожну милю даватимемо постріл.

— А як ви гадаєте, — спитав Оротук, — хто швидше зможе знайти їх? Ми чи штурман із Темаром?

— Ну, звичайно, вони. Але хто знає, де той табір. Радиста ви знайшли на значній віддалі од нашої хатини, але ж він міг і одійти на значну відстань від табору.

Тепер найголовніше було не збитись з дороги. Крига все частіш позирав на стрілку компаса та звірявся з циферблатом крокоміра.

Ішли, перекидаючись між собою словами. Оротук розповідав мисливцеві про подорож на аеросанях та ставив численні запитання про те, як жилось в крижаній хатині.

Ішли й уважно приглядались до кожного тороса, до кожної невиразної плями на снігу, до кожної виїмки в льоду.

Але ніде ніщо не свідчило про якусь живу істоту.

— Шкода, що нема з нами собак, — зауважив Крига.

— А чому ви не взяли їх з собою на дирижабль? — спитав Оротук.

— Я був за те, щоб хоч парочку взяти, — відповів мисливець. — Але штурман запротестував. Каже: «Харчів на них багато брати». А були б у нас собаки, хороші полярні собаки, ми б їх самих на розвідку пустили.

Крига почав відчувати втому в ногах. Придивляючись до Оротука, він помітив, що хлопець, незважаючи на тяжку попередню дорогу, наче й думки не має про втому.

— Ти не втомився? — спитав Крига якута.

— Я? Ні! На лижах я не втомлююсь. Про це ж я писав штурманові, але він, мабуть, мені не повірив.

— Ні, повірив. Але ж він та й ніхто з нас не думав, що ви такі молодці, та…

Мисливець замовк, зупинився і став вдивлятись у далечінь.

— Оротук, ти нічого не бачиш? — спитав він, простягаючи руку в той бік, куди дивився.

Хлопець почав приглядатись.

— У тебе очі молоді, вони мусять бачити далеко, — продовжував мисливець.

— Ні, я нічого не бачу, — відповів Оротук.

— А ти дивись, дивись уважніше. Коли б ти був моряком, ти розвинув би свій зір. Ану, я вистрілю.

І мисливець, піднісши рушницю, вистрілив.

— Тепер давай іти туди.

Оротукові здалось, що вдалині на синьо-блакитному фоні полярної темряви заворушилась якась темна пляма.

— Я щось бачу, — сказав хлопець.

— От-о-то, — відказав мисливець, — там щось живе. Воно рухається. Швидше йому назустріч.

І обидва з усіх сил натиснули на лижі.

На небі заграло білим полум'ям північне сяйво. Воно бризкало бенгальськими вогнями, розливалося вогняною рікою, розбігаючись по небу пломенистими зайчиками. В морозному повітрі, в полярній тиші в супроводі миготіння зірок горіло розкішне небесне пожарище.

А внизу на крижинах, назустріч Кризі та Оротукові, чорними привидами повільно рухались дві істоти.

— Ге-ге-ге! Е-ей! — порушив тишу арктичної ночі могутнім вигуком мисливець.

— Оротук, дай постріл.

Блиснув огонь, і прокотився звук пострілу. І, наче у відповідь, здаля долетів ледве чутний крик.

— Дядьку Тарасе! Це вони! — скрикнув Оротук.

— Ясно, ясно! Давай швидше!

І обидва заспішили. Лижі шаруділи по снігу.

Наближались.

Ось уже добре видно дві постаті. Можна розібрати їх слабкі вигуки: — Сюди! Сюди!

Спотикаючись, вони підходять до Криги й Оротука. І обох мисливців — старого і молодого — охоплює хвилювання.

Але як мусять хвилюватись ці люди, що їх усі вважали за загиблих, та й вони самі, мабуть, не вірили в порятунок.

— «Рожева чайка»! — гукає Крига.

Двоє людей підходять до нього. З почуттям невимовної радості й здивування вони питають:

— Хто ви?

— Відкіля ви знаєте, що ми з «Рожевої чайки»?

— Все, все знаємо, голубки! — тиснучи руки, каже Крига.

— Ми знайшли вашого радиста, — пояснив Оротук.

— Він живий? — вихопився радісний вигук у обох моряків.