Микола Трублаїні: Оповідання про Далеку Північ

Він оглянув місцевість навколо, скільки дозволяла місячна ніч, але нічого, крім крижаних просторів, обсипаних снігом, не побачив.

Довго вдивлявся мисливець у далечінь, але ніде нічого не помітив.

Нарешті, він зліз з тороса і, поволі крокуючи, повернув додому.

Але, пройшовши лише половину відстані між торосом і хатиною, знов почув музику.

— Фу-у! — фукнув мисливець і спитав сам себе: — Збожеволів, чи що? Невже це мені здається?

Але музика не вщухла, поки її не змінило торохкотіння. Крига бігом кинувся до хатини.

— Андрію, Андрію! — затермосив він штурмана, просуваючись крізь двері.

І штурман, і зоолог підвелись разом.

— Що сталось?

— Товариші, — відповів їм Крига, — я, здається, божеволію.

— Раз ти такої думки, — промовив серйозним тоном Офіура — то це, мабуть, так. — І, наче стверджуючи, зоолог мотнув головою. Штурман весело розсміявся.

— Ну, друзі, жарти жартами, а ви вийдіть на спардек і послухайте. Може, й ви збожеволієте.

Спардеком старий боцман називав крижаний майданчик між хатиною й наметом.

— Чую музику. Розумієте що-небудь?

— Музику? — здивовано спитали штурман і зоолог ураз. Та Крига скоренько витяг обох з хатини. І справді, всі почули музику, а потім гуркотіння.

— Рушниці сюди! — закричав Бойчук. — Боцмане, сигнальну ракету.

Мисливець і зоолог побігли за рушницями. Крига витяг з якоїсь скриньки ракету.

— Це схоже на гуркіт мотора на літаку, — сказав Офіура.

— Я думаю, шо так воно і є, — відказав штурман. — Серед торосів спустився літак і не може піднятись. Це, мабуть, якийсь відважний льотчик, що насмілився поночі долетіти до полюса і перелетіти через всю Арктику.

Мисливець недовірливо похитав головою:

— І ви думаєте, що він узяв з собою фортепіано? — спитав Крига товаришів.

— Стріляйте! — відповів командою на це зауваження Бойчук.

Гримнули три постріли.

Після цього Крига пустив ракету. Вона знялась високо вгору, позначивши шлях вогняною ниткою, і розірвалась на півдюжини вогнів, що поволі спадали вниз.

Правда, місячне світло скрадало красу цих вогнів.

— Стріляйте! — знов скомандував Бойчук.

На цей раз вони дали залп.

Тоді замовкли і стали прислухатись. Здалеку долетів постріл, і одразу після цього загуркотіло.

Усі троє побігли на той гуркіт. А гуркіт все дужчав і дужчав, і не встигли вони перебігти свого рівного поля, як з-за торосів виповз дивний екіпаж.

— Це аеросани, — сказав Бойчук, зупиняючи товаришів. Рівною кригою сани пішли швидше і за кілька хвилин були перед хазяями Північного полюса. Саме в цей момент щось гучно тріснуло в моторі, і сани зупинились.

З саней вискочив маленький-маленький чоловічок, підійшов до Бойчука і, витягтись по-військовому, одрапортував:

— Товаришу штурман Бойчук, човен-аеросани «Переможець Арктики» прибув у ваше розпорядження. Командир і радист я — Володимир Велетень. Моторист — Темар. Рульовий — Оротук.

Штурман і його товариші остовпіли. Перед ними були троє «зайців», які літом намагались полетіти з ними з Москви на дирижаблі.

Штурман підійшов до саней. Відтіля вилізли Темар і Оротук. У санях залишилась ще одна людина.

Хто ж четвертий залишився лежати на споді аеросаней?

— А мотор наш, здається, дуба дав, — сказав Темар Оротукові в той момент, коли увагу Бойчука притягла людина, що лежала в санях.

Офіура і Крига стискали хлопцям руки.

— Ну й герої! — гукнув штурман. — Коли б знав, що ви такі, обов'язково взяв би тоді з собою. Але хто це четвертий?

— Хіба ви не знаєте? — здивовано скрикнули хлопці.

— Ні, відкіля нам знати?

— Так це не з вашої станції?

— Ні.

Шестеро людей здивовано дивились то один на одного, то на сьомого, що лежав у санях.

— А ми гадали, що це хтось з вас, — сказав Володя. — Ми знайшли його миль за п'ятнадцять од вашої станції. Оротук перший помітив людину, що лежала під торосом. Першу хвилину ми гадали, що він мертвий. Але виявилось, що серце ще билося. Він замерзав. Ми його одтерли і закутали хутряним одягом. Але він лише стогнав.

Здивований Бойчук наказав занести хворого до хатини.

Всі зайшли до крижаного приміщення. Там було тісно, зате тепло.

Офіура в ролі лікаря метушився біля невідомого.

Володя коротко переказав Бойчукові історію їхньої подорожі. Особливо довго довелось їм затриматись серед торосистих крижаних полів, де їхні сани йшли дуже повільно.

Минуло з півгодини, і невідомий опритомнів. Всі збились навколо нього.