Микола Трублаїні - Оповідання про Далеку Північ

— Капітан… — пошепки покликав невідомий.

— Кого ви кличете, мій друже? — спитав його штурман. Невідомий розширив очі і з виразом ляку та здивування прошепотів у відповідь:

— Хто це? Де я?

— Ви на науково-дослідній станції «Північний полюс», — відповів штурман. — Але ми хочемо знати, хто ви?

— Це сон… — застогнав невідомий.

— Ні, це не сон, товаришу, — нахилився над ним Офіура.

— Сон, сон! — наче сперечаючись сам із собою, тихо скрикнув той.

— Та який сон — розсердився мисливець. — Не віриш, ущипни себе за щоку. Тебе ось ці хлоп'ята врятували і…

— Не гарячись. Крига! — перебив мисливця штурман, — Ми зараз усе з'ясуємо.

Невідомий схопився, як наелектризований. Він хотів устати, але зміг лише випростати спину, щоб сидіти. Його підтримували зоолог і мисливець.

— Так це не сон! Це справді! — скрикнув він, плачучи від хвилювання.

Всі зрозуміли, що то були сльози невимовної радості.

— Два роки, два роки, — шепотів невідомий.

Але за хвилину він підвів голову, і сльози зникли, а в очах спалахнули тривога і неспокій.

— Де мої товариші?

— Дядю, — сказав Темар, — ми знайшли вас під торосом, коли ви замерзали. Ми не знаємо ваших товаришів. Скажіть, хто ви?

Глянувши на хлопчика, невідомий од нового приступу хвилювання опустився на своє ліжко і відповів:

— Я радист тралера «Рожева чайка».

Коли б гримнув надзвичайної сили вибух і все зникло, як сон, і кожний з них опинився дома, то навряд чи більше враження справило б це на кожного, ніж слова невідомого.

— Ви? «Рожева чайка»? — скрикнув Володя.

— Ви загинули два роки тому в Баренцовому морі? — швидко спитав Бойчук.

— Ні, загинула «Рожева чайка». Але екіпаж її врятувався на шлюпці. Нас занесло в кригу. Шлюпку розламало під час стискування криги. Ми залишились на крижинах без зброї, компаса й харчів. Два роки жили ми на пливучих кригах. Ми голіруч полювали на ведмедів, тюленів і моржів. Нас п'ятнадцятеро. Ми вчилися жити в полярних звірів. Я не знаю, коли я залишив своїх товаришів. Але це було недавно. У нас залишилось дуже мало харчів, а в полярну ніч їх дістати ніде. Мені ж було ясно, що до кінця полярної ночі їх не вистачить. Половина людей хворі на цингу. Я відчув надзвичайну слабість. Щоб не об'їдати товаришів, я вирішив померти. Я свідомо залишив наш табір і пішов у крижаний простір, щоб заблукати й замерзнути. Далеко я не міг одійти. Наш табір має бути десь близько. Шукайте їх. Чим швидше ви їх знайдете, тим більше шансів урятувати од смерті не лише здорових, але й хворих… На якому острові ваша станція? — запитав радист «Рожевої чайки».

— Ми не на острові, — сказав Бойчук, — ми на плавучій кризі, на самому полюсі. Але хай це вас не турбує. Ми зможемо подати допомогу морякам «Рожевої чайки».

Після того він повернувся до своїх товаришів і сказав:

— Прийміть до уваги мій наказ: оголошується аврал по врятуванню екіпажу «Рожевої чайки». На станції залишається лише Офіура із хворим радистом. Решта разом зі мною зараз же виходить на розшуки Темара, огляньте ваш мотор.

Тсмар з Кригою вийшли з хатини. І тут мисливець задав хлопцеві запитання:

— А скажи, друже, невже ви фортепіано з собою привезли?

— Яке?

— А музику ж я чув, коли ви під'їздили.

— То ж гучномовець від нашого радіопеленгатора. — І Темар розповів мисливцеві про радіопеленгатор.

Оглянувши свій мотор, Темар прийшов до дуже невтішного висновку.

— Мотор працювати може, — сказав він Бойчукові, — але вже недовго. Він спрацювався за довгий час і ось-ось розсиплеться. На суходіл ми ним уже не повернемось.

— Візьмемо до уваги, — відповів штурман, а потім звернувся до своїх підлеглих: — З Офіурою залишиться Володя, як радист. Крига і Оротук підуть на лижах. Вони одійдуть десять миль і тоді почнуть кружляти навколо станції, наближаючись. Ми з Темаром виїдемо на тридцять миль аеросаньми і робитимемо те саме. З станції кожні дві години випускати ракету. Коли екіпаж «Рожевої чайки» буде знайдений, посилайте дві ракети підряд кожні три години.

За годину по виходу із станції лижники опинились на широкому крижаному полі, присипаному значним шаром снігу. Тут іти було легше, і вони прискорили ходу. Час од часу Крига поглядав то на компас, звіряючи напрям, то на крокомір, що висів на його поясі.

Вже давно зникла з їхнього поля зору крижана хатина. Вони почували себе в абсолютній пустині.

Коли пройшли милі чотири, почали кожні десять хвилин зупинятись.