Джек Лондон - Північна Одіссея

На вилицях чоловіка видно було плями дрібних червоних прожилок із застиглою кров'ю — сліди вчорашньої пиятики, після якої він, вочевидь, і відсипався. Саме цим і пояснювалася присутність великої кількості мух біля його рота, бо з нього сильно тхнуло перегаром. Чоловік був кремезний, широкошиїй та широкоплечий, з жилястими руками й деформованими важкою роботою пальцями. Але ця деформація не була спричинена якоюсь недавно виконуваною роботою, а мозолі, що проглядали крізь бруд на долоні незграбно вивернутої уві сні руки, були явно давнього походження. Час від часу ця рука спазматично стискалася в міцний кулак — великий, кістлявий і загрозливий.

Чоловік лежав у сухій траві на галявинці, що спускалася до обрамленого деревами берега струмка. По обидва боки галявини тягнувся паркан старого типу: з горизонтальними палями, закріпленими на хрестоподібних опорах. Але той паркан було ледь видно, бо він густо заріс кущами ожини, низькорослими дубками та молодими полуничними деревами. Поодаль у паркані виднілася хвіртка, що вела до затишного приземкуватого будиночка в каліфорнійсько-іспанському стилі. Здавалося, що цей будиночок природно виростав із навколишнього ландшафту, невід'ємною частиною якого він був. Ця приємна на вигляд, скромна й охайна споруда, від якої віяло миром та комфортом, зі спокійною впевненістю промовляла про того, хто знав, шукав і знайшов.

Крізь ворота на галявинку випурхнула чепурненька граціозна дівчинка. Вона наче зійшла з ілюстрації, на якій було спеціально зображено, якою саме має бути чепурненька граціозна дівчинка. Було їй років вісім; може, трохи менше, а може — трохи більше. Її вузенька талія й тоненькі ніжки в чорних панчішках свідчили про крихкість і тендітність, але то була лише крихкість і тендітність форми. У її чистому й здоровому кольорі обличчя та швидких легких кроках не було і натяку на анемічність. То була маленька пречудова білявочка з легким, як павутиння, золотистим волоссячком і блакитними очима під ледь ефемерною вуаллю довгих вій. На її обличчі сяяв милий і щасливий вираз; і не залишалося жодного сумніву, що створіння з таким обличчям могло мешкати лише в цьому будиночку і ніде більше.

В руках у дівчинки була дитяча парасолька, яку вона, шукаючи дикі маки, обережно намагалася не порвати об шпичаки кущів ожини та гілки низькорослих дерев. То були пізні маки вже третього покоління, які не могли подолати спокуси і відгукнулися на поклик теплого жовтневого сонця.

Назбиравши маків уздовж одного паркану, дівчинка обернулася, щоб піти до паркану протилежного. І натрапила посеред галявини на волоцюгу. Її здивування було звичайнісіньким здивуванням, без будь-якого страху. Вона просто стояла і довго з цікавістю дивилася на відштовхуюче видовище, і вже було збиралася повернутися, як сплячий неспокійно завовтузився і викинув руку на сухі бур'яни. Дівчинка помітила сонце, що било в очі незнайомцю, помітила надокучливих мух; її обличчя стало турботливим та серйозним, і вона на мить замислилася. Потім підійшла навшпиньки до сплячого, прикрила парасолькою його лице від сонця й відігнала мух. Невдовзі вона, для зручності, всілася біля незнайомця.

Минула година, впродовж якої дівчинка час від часу брала парасольку з однієї стомленої руки в другу. Спочатку сплячий неспокійно вовтузився, але коли від нього відігнали мух і прикрили обличчя від сонця, дихання його стало рівнішим, а його неспокійні рухи припинилися. Однак кілька разів він по-справжньому налякав її. Першого разу вийшло найстрашніше — коли волоцюга різко і несподівано забелькотів. «О Боже! Не треба так сильно!!!» — пролунало звідкись із глибин його сну. Парасолька стрепенулася, але дівчинка взяла себе в руки і продовжила своє добровільне чергування.

Другого разу спокій порушило скреготання зубів — наче від нестерпного болю. Тручись один об одного, зуби заскреготали так страшно, що здавалося, наче вони ось-ось потрощаться на шматки. Трохи згодом незнайомець раптово заціпенів і витягнувся. Кулаки стиснулися, а сонне обличчя напружилося й заклякло з виразом нездоланної рішимості. Від потрясіння, викликаного сновидінням, повіки тремтіли і здавалося — ось-ось розплющаться, але — не розплющилися. Натомість вуста промимрили: «Ні, ні! Ще раз ні. Я нікого не видам». Губи завмерли, а потім знову заворушилися: «Наглядачу, ви можете мене зв'язати і порізати на шматки. Усе, чого ви від мене зможете добитися, — це моєї крові. І ніхто з вас у цій дірі більше нічого з мене не витягне».