Джек Лондон - Північна Одіссея

Дівчинка весело розсміялася.

— Мама каже, щоб я ніколи нічого не боялася. Каже, що коли ти добра і добре думаєш про інших людей, то вони теж будуть до тебе добрими.

— І ти думала про мене добре, коли закривала мене від сонця? — зачудовано спитав він.

— Взагалі-то, важко думати добре про бджіл та всіляких гидких плазунів, — зізналася мала.

— Але ж є люди, не кращі за гидких плазунів, — заперечив волоцюга.

— Мама каже, що ні. Каже, що добро є в кожній людині.

— Б'юся об заклад, що вона все одно ретельно замикає будинок на ніч, — заявив Рос Шенклін з тріумфальними нотками в голосі.

— Але ж ні. Мама не боїться нічого. Саме тому вона й відпускає мене погуляти саму, коли я забажаю. Якось до нас заліз грабіжник. Мама відразу ж пішла і застукала його. І що ж ви думаєте! Він виявився лише голодним нещасним чоловіком. Вона принесла йому багато їжі з комори і дала йому роботу.

Рос Шенклін дуже здивувався. Бо побачив людську природу з досі небаченого, немислимого боку. Така вже йому випала доля — жити у світі підозри й ненависті, злих думок і злих вчинків. Згорблено чвалаючи в сутінках по сільській вулиці, він уже звик бачити, як малі діти, злякано верещачи, кидалися від нього геть до своїх матерів. Дорослі жінки — і ті сторонилися його, розминаючись із ним на тротуарі.

Від цих думок його відволікла дівчинка. Радісно ляскаючи в долоні, вона вигукнула:

— Я знаю, хто ви! Ви дивак, що любить свіже повітря. Тому ви і спите отут у траві.

Рос Шенклін хотів був похмуро посміхнутися, але стримався.

— Диваки-любителі свіжого повітря — ось хто такі бродяги, — продовжила мала. — Так цікаво! Я часто над цим думала. Матуся вірить у корисність свіжого повітря. Я сплю вночі на веранді. І вона теж. Це — наша земля. Ви, напевне, перелізли через паркан. Матуся теж дозволяє мені лазити через паркан, коли я вдягаю такі, знаєте, спеціальні спортивні штанці. Але мушу вам дещо сказати. Людина не відчуває, коли хропе, тому що вона спить. Але ви робите ще гірше. Ви скрегочете зубами. Це погано. Щоразу, коли ви лягаєте спати, вам слід напучувати себе: «Я не скреготатиму зубами, я не скреготатиму зубами» — ось так. Знову й знову повторюючи ці слова, ви потроху позбудетеся цієї звички. Все погане — це звичка. І добре — також звичка. І від нас самих залежить, якими будуть наші звички. Колись я насуплювала брови і наморщувала лоба, але мама сказала, що мушу позбутися цієї звички. А ще вона сказала, що коли мій лоб буде зморщений, то це свідчитиме, що і мій розум усередині — теж зморщений, а розум не повинен мати зморшок, бо це погано. Після цього вона розгладила мені зморшки своєю рукою і сказала, що я завжди мушу думати прямо й гладенько всередині, щоб було гладенько зовні. І що ви думаєте? Виявилося, що це — дуже легко. Відтоді я ніколи не насуплювала брів і не наморщувала лоба. Я навіть чула, що можна силою думки відрощувати випалі зуби. Але я в це не вірю. І мама теж не вірить.

Дівчинка замовкла і перевела подих. Рос Шенклін теж мовчав. Її тирада виявилася занадто довгою для його сприйняття. До того ж він спав п'яний, та ще й з розкритим ротом, і тепер йому дуже хотілося пити. Але щоб продовжити чудесний момент, він ладен був перетерпіти біль у пересохлій горлянці й роті. Облизавши сухі губи, він з трудом заворушив ними, намагаючись заговорити. Нарешті це йому вдалося.

— Як тебе звуть? — спитав він.

— Джоан.

Вона запитально поглянула на нього, і треба було відповідати.

— А мене — Рос Шенклін, — озвався він, вперше за бозна-скільки років назвавши своє справжнє ім'я.

— Мабуть, ви багато подорожували.

— Так, звісно, але не так багато, як хотілося б.

— Тату завжди хотілося подорожувати, але він дуже зайнятий на роботі в конторі. Йому завжди бракувало часу. Одного разу він таки вибрався з мамою до Європи. Ще до того, як народилася я. Бо подорож потребує багато грошей.

Рос Шенклін не знав — погоджуватися йому з цим твердженням чи ні.

— Але ж бродягам на мандри багато грошей не треба, — озвучила дівчинка його думку. — Саме тому ви й бродяжите, еге ж?

Він кивнув і облизав пересохлі губи.

— Мама каже, що погано, коли чоловікам доводиться бродяжити в пошуках роботи. Але зараз тут багато роботи. Всі фермери в нашій долині шукають, кого найняти. А ви працюєте?

Рос Шенклін похитав головою, злий на себе за те, що, всупереч своїй огиді до роботи, він відчув сором, зізнавшись, що не працює. Але на зміну цьому відчуттю прийшла інша думка. У цього прекрасного створіння був батько. І вона була йому як одна з винагород за його працьовитість.