Джек Лондон - Північна Одіссея

Як взагалі можна дискутувати з такою людиною? Але я став наполягати на розумності та доцільності всього сущого. З цим він погодився, але з одним винятком. І при цьому поглянув так, що для сумніву місця не лишалося: він дійсно так вважав. Це була його точка зору. Оцей його дешевий софізм, до якого він вдався під час такої серйозної дискусії, мене просто спантеличив.

Вічність форм. Та це ж сміховинно. Однак є у цих словах якась магія. Якби форма справді була вічною, то він би не зник. Але тепер він знову з'явився. Це — неможливо.

Я облишив свої моціони. Поки я залишаюся в кімнаті, галюцинації мене не допікають. Та коли я повертаюся з прогулянки, він завжди сидить за столом і пише. Однак я не маю довіри до лікарів. Я мушу сам це перебороти.

Він стає дедалі набридливішим. Сьогодні я підійшов до полиці, щоб зазирнути в книгу, але коли обернувся, то знову побачив його в кріслі. Він уперше наважився на це в моїй присутності. Та коли я суворо уставився на нього, не зводячи очей, він змушений був щезнути. Це доводить вірність моєї точки зору. Його не існує. Якби він був вічною формою, то одним лише напруженням волі я не спромігся би змусити його щезнути.

Це вже стає просто огидним. Щоб прогнати його, мені довелося сьогодні витріщатися на нього цілу годину. Втім, усе це дуже просто. Переді мною — лише картина з моєї пам'яті. Я звик двадцять років поспіль бачити його за цим столом. Цей феномен є просто відтворенням тієї картини, що закарбувалася в моїй пам'яті від численних повторів.

Сьогодні я здався. Я виснажив усі свої сили, а він усе одно не йде. Годинами сидів я, уставившись на нього. А він безперервно пише і зовсім мене не помічає. Я знаю, що він пише, бо зазираю йому через плече. То є неправда. Він нечесно користується своєю перевагою.

До речі, ось питання: якщо він — плід моєї свідомості, то чи може свідомість створювати буття? Чи може вона створювати реальні об'єкти?

Ми раніше ніколи не сварилися. Я досі гадки не маю, як це сталося. Дозвольте розповісти. І ви самі все побачите. У ту незабутню останню ніч його існування ми засиділися допізна. Дискутували ми, як зазвичай, про вічність форм. Скільки ж днів та ночей ми витратили раніше на цю дискусію!

Тієї ночі він особливо дратував мене, і мої нерви не витримували. Він твердив, що вічною формою є навіть людська душа і що світло в його мозкові ніколи не згасне. Я взяв кочергу.

— А що, — сказав я, — коли я вдарю тебе ось цим і вб'ю?

— Я все одно житиму, — відповів він.

— Як свідомий об'єкт? — спитав я.

— Так, як свідомий об'єкт, — почулася відповідь. — Я житиму й далі, переходячи з одного щабля вищої форми існування на інший, пам'ятаючи при цьому своє земне життя, тебе, ось цю конкретну суперечку і, звісно ж, продовжуючи її.

Це була лише суперечка, клянуся — лише суперечка [55] Можна подумати! — Ха-ха! — коментар Рудольфа Геклера на полях щоденника. . Я навіть руки не підняв. Хіба ж я міг? Він же мій брат, мій старший брат Джим.

Я не пам'ятаю. Я був доведений до нестями. Він так уперто наполягав на отій своїй метафізичній концепції! Не встиг я отямитися, як побачив, що він лежить на підлозі, стікаючи кров'ю. Це було жахливо. Він ані слова не сказав. І не поворухнувся. Мабуть, з ним трапився напад, і він упав і вдарився головою. Я помітив на кочерзі кров. Напевне, коли він падав, то вдарився об неї головою. Однак я не знаю, як це сталося, бо я увесь час тримав її в руці. І продовжував тримати в ту мить, коли побачив на ній кров.

Це — галюцинація. До такого висновку спонукає здоровий глузд. Я був свідком того, як вона зростала і міцніла. Спочатку я помічав його смутний силует у кріслі лише при дуже слабкому освітленні. Але час минав, галюцинація повторювалася, міцніла, і він набув здатності з'являтися у кріслі навіть при найсильнішому освітленні. Ось таке пояснення. Досить переконливе, до речі.

Ніколи не забуду, як я вперше це побачив. Якось я вечеряв один унизу. Я ніколи не п'ю вина, тому те, що сталося, було абсолютно нормальним і реальним. Коли я повернувся до свого кабінету, були літні сутінки. Я поглянув на стіл — а він за ним сидить. Це виглядало так природно, що я мимоволі скрикнув: «Джиме!» Я пам'ятаю все, що трапилося після цього. Звісно, що то була галюцинація. Я це знав. Узявши кочергу, я підійшов до крісла. Він ані ворухнувся, ані щез. Кочерга пронизала неіснуючу субстанцію і вдарилася об спинку крісла. Витвір фантазії — от що то було. Позначка від удару кочерги так і залишилася. Відірвавшись від записів, я обернувся, поглянув на неї і помацав кінчиками пальців заглиблення.