Джек Лондон - Північна Одіссея

Але ось питання: якщо людина, маючи за собою тривалий історичний процес свого розвитку, здатна створювати реальні об'єкти, то тоді гіпотеза Творця набуває сенсу, чи як? Якщо жива матерія здатна творити, то тоді цілком резонно припустити, що існує Він — той, хто створив цю живу матерію. Різниця полягає в ступені. Мені не вдалося створити гору чи сонячну систему, але ж я спромігся створити певний об'єкт, який сидить у моєму кріслі. І якщо це так, то, може, одного дня мені таки вдасться створити гору або ж сонячну систему?

Усі свої дні, аж донині, людина жила в заплутаному лабіринті. Вона ніколи не бачила світла. Я переконаний, що нарешті починаю це світло бачити, але не так, як мій брат, — випадково на нього наштовхнувшись, а раціонально й обдумано. Мій брат — мертвий. Він припинив своє існування. Щодо цього сумніву немає, бо я ще раз сходив до підвалу, щоб перевірити. Земля так і лишилася неторканою. Я розрив її, щоб остаточно пересвідчитися, — і побачив те, що дало мені змогу пересвідчитися. Мій брат помер, але я знову створив його. Це — не мій колишній брат, але дещо настільки на нього схоже, наскільки я спромігся у своїй уяві. Я — не такий, як інші люди. Я, певною мірою, бог. Бо я здійснив акт творення.

Я у відчаї, бо не можу спати. Шкода, що я не довіряю лікарям.

Благословенний сон! Нарешті я зміг поспати. Зараз розповім. Минулого вечора я так утомився, що задрімав у кріслі. Подзвонивши слузі, я наказав йому принести ковдру. І заснув. Усю ніч він не мав змоги потрапити в мої думки і в моє крісло. Я залишатимуся в ньому увесь день. Таке чудесне полегшення!

У кріслі спати так незручно! Але ще більш незручно лежати в ліжку, не спати і знати, що він сидить там у холодній темряві.

Усе марно. Я більше не зможу спати в ліжку. Скільки разів я намагався, і кожна ніч оберталася кошмаром! От якби я міг переконати його піти спати. Але ж ні. Він сидить там і сидить — я знаю, що сидить, — а я все дивлюсь та дивлюсь у темряву, все думаю та думаю, безперервно думаю про те, що він там сидить. І чути нічого не хочу про вічність форм!

Слуги гадають, що я схибив. Цього й слід було чекати, і саме тому я й не викликаю лікаря.

Я прийняв рішення. Віднині галюцинація щезне. Від сьогодні я залишатимуся в кріслі. І ніколи з нього не вставатиму. Я залишатимуся в ньому день і ніч — завжди.

Я досяг успіху. Два тижні я його не бачив. І більше ніколи не побачу. Нарешті я повернув собі врівноваженість розуму, так необхідну для філософського мислення! Сьогодні я написав аж цілий розділ.

Це дуже нудно й набридливо — сидіти в кріслі. Минають тижні, приходять і йдуть у небуття місяці, змінюються пори року, один за одним звільняються і наймаються слуги, а я — залишаюся. Один я залишаюся. Дивним життям я живу, але принаймні я маю спокій.

Він більше не приходить. Немає вічності форм. Я це довів. Ось уже два роки провів я в цьому кріслі й жодного разу його не бачив. Так, мені довелося пережити період суворих випробувань. Але тепер мені ясно, що начебто бачене мною виявилося усього-на-всього галюцинацією. І завжди було. Але крісла я не покидаю. Бо я боюся вставати з крісла.

Він лежав на спині. І спав так міцно, що його не могли розбудити крики погоничів і тупіт копит, що долітали з мосту. Завантажені виноградом, фургон за фургоном перекочувалися через місток і прямували долиною до виноробні, і переїзд кожного фургона лунав як вибух звуку та сум'яття в лінивій полуденній тиші.

Але чоловіка це аж ніяк не тривожило. Його голова зісковзнула зі складеної газети, і в кошлате занедбане волосся, що розсипалося по сухій траві, набилися реп'яхи та лисохвости. Чоловік являв собою не надто приємне видовище. Рот його розкрився, оголивши діру у верхньому ряді, де бракувало кількох вибитих зубів. Дихав він уривчасто і хрипко, час від часу буркочучи й болісно стогнучи уві сні. Спав чоловік дуже неспокійно: сукав руками, різко й конвульсивно сіпався і часто крутив сюди-туди головою по сухій траві. Здавалося, що цей неспокій частково спричинявся якимось внутрішнім дискомфортом, а частково — сонцем, яке світило прямо йому в обличчя, і мухами, що дзижчали, повзаючи у нього по щоках і повіках і час від часу перелітаючи з місця на місце. Повзати їм було більше ніде, бо решту обличчя вкривала кошлата борода — з легкою сивиною, але дуже брудна й вилиняла на сонці.