Аркадій Фідлер - Острів Робінзона

У світлі місяця перед нами заясніла галявина. Заросла нужденною травою, подекуди просто піщана, як у багатьох місцях на острові, вона розкинулася завширшки приблизно на постріл з легкої рушниці, але завдовжки була значно більша. Тягнулася прямою смугою майже від самого моря на тисячу, мабуть, кроків у глиб острова. Ми тільки почали міркувати, як зробити — сміливо перейти відкритий простір упоперек чи обійти його, — коли в чагарнику з протилежного боку різко затріщало гілля і зовсім близько почулося гавкання собаки.

— Біжить до нас! — застеріг Арнак.

— Ховайтесь! — пошепки наказав Манаурі.

З хащів на протилежному боці на галявину вибігла не собака, а людина. Спіткнулася, впала, але одразу ж схопилась і побігла в нашому напрямку. Було видно, що бігла з останніх сил, коліна у неї згиналися. Це була жінка. Негритянка з групи Матео.

Ледве добігла до половини галявини, як з гущавини за нею вискочила собака. За кілька стрибків догнала жінку і кинулася ззаду на неї. Жінка навіть не скрикнула, тільки, падаючи, придушено застогнала.

А далі все сталося з блискавичною швидкістю. Індієць з загону Вагури вискочив на галявину. Не встигло собачище встромити ікла в шию жінки, як лучник був уже рядом з ним і зблизька пустив стрілу. Пробита наскрізь тварина миттю загарчала, розкусила стрілу, але тут же безсило впала. Індієць вхопив напівпритомну жінку і, тримаючи її під рукою, великими стрибками повернувся до нас.

Радісний гомін між людьми був нагородою сміливцеві. Величезне собачище ворушилося ще, але було видно, що це його останні судороги. Чотириногий страх невільників здихав! Райсулі, який стояв за мною, розпалився. Завзято щось вигукнув. Йому заткнули руками рот, притиснули до землі.

— Що він кричав? — занепокоєний нахилився я до Арнака.

— Нічого. Тільки те, що собака вбита. Радів. Раптом ми зосередили всю свою увагу на заростях по той бік галявини. Знов якась людина пробивалася крізь гущавину. Мабуть, бігла за собакою. Щохвилини свистала. На краю чагарника зупинилася.

Собака ще жила і ворушила головою. Людина помітила її і помчала на середину галявини.

— Іспанець! — не стримавшись, вигукнув хтось у нашому загоні.

— Тихо! — засичав Манаурі.

Прибулий, бачачи собаку, яка безсило лежала на землі, тихо скрикнув од здивування. Нахилився над твариною, повернув її. Мабуть, побачив стрілу, бо рвучко схопився і на якусь мить кинув пильний погляд у наш бік.

Кілька стріл в один і той же час тихо просвистіли в повітрі. Мабуть, майже всі вони влучили, бо віддаль була не більша, ніж тридцять кроків. Іспанець упав. Одна із стріл, певно, пробила йому горло: хрипів, конаючи.

Перш ніж ми встигли затримати навіженого, Райсулі вибіг на галявину, вимахуючи палицею, і жахливим ударом розтрощив іспанцеві голову. В цьому не було потреби — ворог уже, певно, був мертвий. Та мало того. Перемога над ворогом, мабуть, помутила розум індійця. Райсулі замість того, щоб негайно повернутися, залишився біля вбитого. Почав танцювати навколо нього якийсь божевільний танець перемоги. Втратив відчуття дійсності.

Ми стояли в німому остовпінні і безпорадно дивилися на несамовите видовище. Арнак відклав зброю і готувався стрибнути, щоб силою затягнути його з галявини. Не встиг. З протилежного боку гущавини гримнув постріл. Райсулі поточився, немов продовжуючи свій божевільний танець, і впав, як сніп. Куля була смертельна.

Два іспанці вийшли на галявину. В руках у них були рушниці; мені здалося, що з дула одної ще йшов дим. Вони навіть не підозрівали нашої присутності. Всю свою увагу звернули на тіла, які темніли посеред лугу. Ішли прямо до них. Були настільки далекі від думки про небезпеку, яка їм загрожувала, що жваво і досить голосно про щось розмовляли, немовби сперечалися.

— Запитай Манаурі, про що вони говорять! — шепнув я до Арнака.

Ми стояли близько один від одного і тому легко могли перешіптуватись між собою, не боячись, що нас почують. За хвилину Арнак сказав мені на вухо:

— Манаурі каже, що один з них докоряє другому, бо той погано вистрілив.

— Та він же влучив! Райсулі вбитий.

— Це так, але той, що стріляв, повинен був тільки поранити в ноги, а не вбивати.

— Ага, вони хочуть захопити невільника живим.

— Авжеж!

— То, може, інших вони не вбивали?

Це давало деяку надію, що постріли, які ми чули досі, не обов'язково мали означати смерть людей Матео. Але на роздуми у нас не було часу.

Два іспанці підійшли до трупів і — ми бачили — остовпіли. Тільки тепер упізнали свого товариша, який лежав на землі. Прискочили, підняли його, побачили, що він мертвий.