Аркадій Фідлер - Острів Робінзона

— Причалили! — шепнув Арнак.

— Ми запізнилися! — зойкнув хтось.

Всі були приголомшені, немовби то нас самих спіткало нещастя. Таки й спіткало. Повисла над нами близька, пряма небезпека. Скоріше, ніж ми сподівалися, настала та грізна хвилина, яка мала вирішити нашу долю.

Десь попереду все ще відгукувалась луна від поодиноких пострілів.

Наказу не треба було. Ми кинулися вперед.

Стрілянина, як це не дивно, все ще тривала, хоч стріляли з дедалі більшими перервами. А коли, підійшовши ближче, ми почали, краще розрізняти звуки, то змогли встановити, що вони йшли не з одного, а з кількох місць. Всі лунали десь попереду, але один раз далі від нас, другий — ближче, то прямо перед нами, то значно правіше, немовби з глибини острова.

Далі мчати мов навіженим не було рації, бо все це могло закінчитись дуже сумно: задихані і нездатні до боротьби, ми могли б потрапити прямо в руки іспанців. Я наказав зупинитись і трохи відпочити.

— Що там діється попереду? — запитав Вагура. Кілька хвилин уже не стріляли.

— Не розумієш? — Арнак блимнув на нього очима. — Ганяють їх по всьому лісі.

— Людей Матео?

— А кого ж іще?

Хтось з індійців висловив думку, що, може, нам не варто йти далі, якщо група Матео знищена.

— А ми що зробимо? Повернемось до табору? — обурився я.

— Повернемось і сховаємось у глибині острова.

— То ще питання, чи вся група Матео знищена! Може, не один з них утік і ховається в чагарниках. Треба б йому допомогти.

Арнак палко підтримав мою пропозицію, накинувшись на малодушного земляка:

— Чоловіче, що ти хочеш? Ти думаєш, що сховаєшся від них? На цьому острові? Знайдуть тебе!

— Не дізнаються, що ми тут!

— Не дізнаються? Хіба силою не примусять говорити тих, кого спіймають?

Я не хотів вживати ніяких заходів, доки не знав, що їх схвалюють і підтримують усі люди. Тому я звернувся до них із запитанням, що вони збираються робити.

— Повертатися зараз безглуздо! — відповів Манаурі. — Єдине, що лишається, — це йти далі.

— А твої воїни? Чи всі вони так думають?

— Усі! — гукнув за всіх хтось позаду.

Раптом я прислухався: до нас долетіли інші, не такі, як були досі, звуки. Крім різноманітних шелестів і голосів, невіддільних від тутешньої душної ночі, ми виразно почули якісь інші знайомі звуки. Слух не обманював нас: то було гавкання собак. Басовите, завзяте гавкання великих собак.

— У них є собаки! — пронеслося по загону, неначе морозний подих.

Я ще раз нагадав людям дані раніше вказівки, щоб запам'ятали їх якомога краще:

— Тільки луки, списи, палиці, ножі! А рушниці лише за моїм наказом! Іспанці не повинні догадуватись, що вони у нас є!

— Яне! — звернувся до мене Арнак. — А як ми порозуміємося, коли нас розділять, а голосно кричати не можна?

— Маєш голову на плечах, Арнак!.. Слушно зауважив, я забув про знак, при допомозі якого зможемо порозумітися! Який знак оберемо?

Якісь цвіркуни безупинно свистіли коротким: «тсс, тсс, тсс, тсс!» Їх легко було наслідувати. Нашим застережним сигналом на близькій віддалі стало триразове «тсс» цього цвіркуна, а на дальшій — голос чорної зозулі: «пйонг».

Перехід крізь зарості, хоч вони й були колючі, хоч і росло тут багато агав та кактусів, відбувався досить успішно. Це не була суцільна гущавина, кущі рідко сходилися, часто траплялися голі місця і галявини. Арнак вів нас чудово. З задоволенням, — ні, більше того — з подивом стежив я за його поведінкою. В ці тяжкі хвилини не обманув надії, яку я покладав на нього.

Ясне світло місяця полегшувало нам похід, але, з другого боку, воно могло виказати ворогам нашу присутність. Де тільки можна було, ми трималися тіні.

Собаки гавкали перед нами то тут, то там. Ми підходили до них усе ближче. В першу-ліпшу хвилину могли почути нас. Знову гризли мене сумніви. Я витягнув цих людей у небезпечний похід, але чи в усьому згоджувалося з цим моє власне сумління? Весь час мене мучила, немов кошмар, думка про те, як нікчемно, порівняно з іспанцями, були ми озброєні. Чи не був це похід з палицею проти гармат? А що якби все-таки повернутись?

Уважно глянув я на своїх товаришів. Арнак, ідучи на чолі всієї групи, прокладав дорогу. На обличчі у нього був вираз похмурої відваги і завзяття, кожен його рух свідчив про силу волі. Стиснуті уста Манаурі виражали впертість, якої досі я не бачив у цього поважного індійця. Вагура з суворим виразом прислухався до голосів попереду нас і, витягнувши з колчана отруйну стрілу, вже тримав її на тятиві лука. Наступний воїн, якого звали Райсулі, був одним із трьох індійців, обізнаних з вогнестрільною зброєю. Перевісивши через плече мушкет, тримаючи в руках лук, стріли і палицю, він ішов у якомусь натхненні. Палаючим поглядом пронизував нетрі, в яких сподівався побачити ворога. Досить! Я зрозумів, що ніяка сила не спинить цих людей. Вони йшли вперед, бо це була їх єдина дорога до волі. І мені стало соромно, що хоч трохи я міг сумніватися.