Аркадій Фідлер - Острів Робінзона

— Манаурі, чи ти добре продумав те, про що рибалки говорили сьогодні вранці? Судно підійшло до них біля П'яти Скель на півмилі, поки рибалки помітили його і пірнули. А що коли іспанці їх бачили? Що з того, що не кинулись одразу ж у погоню! Може, вони хотіли спочатку подивитися, чи не знайдуть ще десь на острові втікачів, а коли не знайдуть, то хіба не можуть сюди повернути?.. Та досить про те, що може бути… Добре, Манаурі, ти підеш, мабуть, з нами, нас буде разом три загони, тільки все одно когось треба залишити тут для захисту.

Манаурі з задоволенням вислухав моє пояснення, а потім запитав, хто хоче залишитись добровільно. Ніхто не мав такого бажання, всі хотіли йти. Тому Манаурі сам призначив чотирьох чоловік, у тому числі двох з рушницями. Він користувався серед своїх людей повагою, його слухали.

Я видав стрільцям по двадцять патронів на рушницю, потім ми взяли на два дні їжі і, не зволікаючи, вирушили. Для кожної з трьох груп було виділено однакову кількість рушниць, а також отруйних стріл.

Швидкою ходою, майже бігом ішли ми один за одним (за індійським звичаєм) по прибережному піску. Наша група з шістнадцяти чоловік, утворювала ніби довгий ланцюг. Всього у нас було дев'ять рушниць, а крім того, я взяв свій старий, але справний пістолет.

До вечора ми пройшли чималу частину дороги. Біля джерела з чистою водою трохи відпочили і з'їли частину їжі, яку взяли з собою. Під час цього відпочинку я порушив питання, яке вважав надто важливим, щоб його не поставити ясно: хто керує походом?

— Це й мені спало на думку! — вихопився Арнак. — Ти!

— Ні, не я! — заперечив я. — По старшинству керувати повинен Манаурі. Він наш вождь.

Манаурі довгий час мовчав, лагідно дивлячись на мене, потім в його очах замиготіли насмішкуваті вогники:

— Ого, який ти хитрун! Чи ти думаєш, що навіть у цьому повинен годити моєму самолюбству?

— Я кажу цілком серйозно! — відповів я. Індієць беззвучно засміявся.

— Ей, Яне, не треба мені догоджати! Ми й без того любимо тебе, мов брата!

Потім звернувся до решти індійців, вказуючи на мене великим пальцем:

— Ми на цьому острові перебуваємо три дні, а він — понад рік. Він знає тут кожен закуток. У лісах своєї батьківщини він був великим мисливцем. Він дав нам вогнестрільну зброю. Хто ж краще поведе нас проти іспанців? Скажіть?

— Він! Він! Він! — гукнули звідусіль індійці. Манаурі зробив вигляд стурбованої людини, яка змушена підкоритися більшості.

— Чуєш? — крикнув до мене. — Вони самі висловились! Хочуть, щоб ти був! Думаю, що ти нічого не маєш проти?

— Ні, — відповів я весело.

Перш ніж вирушити в дальшу дорогу, я вважав за обов'язкове дати кілька загальних вказівок.

— Нагадую ще раз: я думаю, що до бою не дійде, бо іспанці не пристануть до острова. Та коли з якихось там причин причалять, то найголовніше наше завдання — якнайдовше не показуватись, не допускати, щоб вони довідались про нас. Ви досвідчені воїни і самі знаєте, що значить напасти на ворога зненацька. Тому боротимемось, скільки можна буде, за допомогою ножів, палиць, луків та отруйних стріл і тільки в крайньому разі застосуємо рушниці.

Настала ніч. Хмар не було, і безліч зірок тропічного неба досить непогано освітлювали все навколо. Ми без будь-яких труднощів ішли вздовж моря, дорогою, де кілька разів ходив я, Арнак і Вагура. Минала година за годиною, по зірках ми визначали час. Десь опівночі місяць виплив на небо і стало так видно, що я звелів приглядатись до моря, — чи не побачимо судно.

З гущавини линуло пронизливе сюрчання цвіркунів і шарудіння інших комах, захоплених гарячою ніччю; з моря долітав приглушений шум хвиль; чарівна, але якась недоречна краса кокосових пальм, залитих сріблястим сяйвом місяця, огортала нас; а до того ще й швидка наша хода в глибокій мовчанці — все це викликало сонне запаморочення. Ми повинні були безперервно вириватись з цього почуття напівреальності, щоб не впасти в сон наяву.

Давно вже лишилася позаду затока, біля якої я вперше зустрівся з двома хлопцями. Ми наближалися до мети. До Мису Черепах було ще з милю, може, півтори.

Раптом Арнак, що йшов попереду, зупинився так раптово, що я мало не впав йому на спину.

— Тихо! — цикнув він пронизливим шепотом на товаришів, які йшли за нами. — Тихо! Стійте!

Всі зупинилися, прислухались.

За мить десь здалеку долинув до нас відголос, розбитий луною. Загуркотіло раз, вдруге; затихло; потім знову гуркіт. Сумніву не було: це — віддалений звук пострілів. Доходив сюди з району Мису Черепах.