Аркадій Фідлер - Острів Робінзона

Того вечора біля вогнища на моєму Острові Робінзона вперше в житті я з глибоким болем побачив усю несправедливість, яка панувала між людьми. І хто чинив цю несправедливість, хто приносив у життя стільки жорстокості?

— Ти не хотів би почути, — звернувся до мене Манаурі, — як загинув брат Матео?

— Розкажіть.

Брат Матео був ниряльником — невільником найбагатшого на острові іспанця, якого звали дон Родріго — вже саме звучання цього імені проймало людей жахом. Пан весь час вимагав, щоб ниряльник ретельніше добував з моря молюски, але той уже не міг, бо він десять місяців працював і сили його були вже зовсім вичерпані. Пан, бачачи, що з нього вже мало візьмеш, і бажаючи застерегти інших ниряльників, засудив його до смертної кари. Розправитися з ним мали собаки. На Маргариті були великі собаки, спеціально треновані. В день покарання пан запросив кількох приятелів, іспанців, зігнав також усіх невільників, навіть малі діти мусили бути при цьому, і вчинив криваве видовище. Коли на арену привели приреченого, дон Родріго звелів нацькувати на нього грізного пса. Брат Матео оборонявся від звіра, як тільки міг, — хоч і він, і всі присутні знали, що жити йому лишилося лічені хвилини, — і тримався на ногах, не підпускаючи розлютованого собаку до свого горла. Коли іспанці вже досить наситилися жахом і розпачливою обороною негра, його пан звелів випустити другого собаку. Двом псам бідолаха мусив піддатися. В той час, коли він одбивався від першого, другий скочив на нього, звалив на землю і розірвав горло. То були страшні собаки, такі самі, як їх пани.

— Ідіть спочивайте! — попросив я індійців, коли настала мовчанка. — Завтра нас чекає важка праця!.. Пам'ятайте, що тут ви в повній безпеці! Спіть спокійно!

Хоч я й побажав їм спати спокійно, але сам довго перевертався з боку на бік, доки заснув. Гірка страва, яку я прийняв, мабуть, вплинула трохи на нерви.

На світанку другого дня всі були на ногах, і, похапцем поснідавши, кожний пішов у свій бік. Я вже вирушив у напрямку поля, щоб побачити, чи не бешкетували вночі на кукурудзі шкідники, коли індієць, який вартував на вершині гори, задиханий прибіг до мене і щось поспішно говорив, показуючи на північ.

— Hispanos! Hispanos!

— Іспанці! — тільки й розумів я, але й цього мені було досить.

Я вмить повернувся до табору, який весь уже був на ногах, і в супроводі індійця швидко виліз на схил гори. Не було потреби лізти високо, — з висоти близько п'ятдесяти кроків над рівнем моря було все видно.

— Там! — показав мій товариш рукою.

З півночі йшло судно. Воно було ще на відстані десяти-дванадцяти миль, але тримало курс прямо на наше узбережжя. За дві-три години могло підійти до острова. Корабель мав дві щогли з парусами, це була, мабуть, шхуна — швидке судно, значно менше, ніж звичайні в цих водах бригантини.

— Скликати всіх людей! Завернути мисливців! — вигукнув я до індійця, забуваючи, що це не Арнак і не Вагура, які розуміють англійську мову.

В таборі лишалося четверо дорослих: індієць, який повідомив мене про судно, дві жінки і я. Мисливці вирушили чотирма групами, і кожну з них треба було попередити: Арнак повів людей в глиб острова, до Озера Достатку, Вагура — на північ, в околицю Гаю Папуг, Манаурі взяв пліт і поплив на південь за черепахами, а рибалки на другому плоті вирушили знову до П'яти Скель, які були розташовані за милю на північ. Показуючи жестами і називаючи імена, я пояснював, хто до кого має бігти, щоб завернути його з дороги, сам же взяв собі найскладніше завдання — погоню за Арнаком в глиб острова. Мисливці вийшли з табору приблизно п'ятнадцять хвилин тому, отже, ми сподівалися, що скоро наздоженемо їх. На жаль, рибалки вирушили задовго до світанку і давно вже ловили біля П'яти Скель.

Ми побігли кожен у свій бік. Обидві жінки були порівняно молоді і мали здорові ноги, тому вони не під вели. Десь через годину одна з них привела групу Вагури, друга — Манаурі, який, пливучи недалеко від берега, вчасно помітив жінку, що подавала йому знаки. В той час, коли вони старанно ховали пліт у гущавині над струмочком, повернувся й я з групою Арнака.

— Немає ще рибалок! — зауважив я занепокоєно. До них побіг індієць, вартовий з узгір'я, він, як сам запевняв мене рухами, був чудовим плавцем, і я звелів йому пропливти до П'яти Скель, що стояли за півмилі од берега.

У моряків на судні, звичайно, була підзорна труба, тому я заборонив показуватись на березі моря і взагалі на відкритих місцях, що особливо стосувалося вартових на горі. Вогнища були погашені.