Аркадій Фідлер - Дикі банани

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Скорочений переклад з польської Марини Рекун

ілими дияволами — напевне не без підстав — називали колись китайці всіх європейців, які приїжджали до них. Але ті часи давно минули, тепер ми справжні друзі з Народним Китаєм.

А проте в швидкому поїзді, який віз мене з Пекіна на південь, до В’єтнаму, і досі додержувалися традиційного розподілу між жителями Європи і Азії: тут купе тільки для європейців, там — тільки для азіатів. І хто, бувало, випадково заблукав не в своє купе, того — завертай голоблі — дуже ввічливо, але досить категорично просили вийти.

Беата Бабад, кореспондентка Польського Агентства Преси, половину ночі проспала з милою молодою китаянкою, перш ніж залізнична служба помітила це, і їх негайно розлучили. Беату хотіли перевести до мене в купе, в якому, до речі, я був сам. В китайських спальних вагонах чоловіки і жінки їздять б одному купе. Така романтика нам обом не подобалась і, зрештою, Беата перейшла до росіянок, що їхали цим же поїздом.

Я спокійно, без зайвих емоцій дивився на краєвид, поглядаючи крізь великі вікна вагона то ліворуч, то праворуч, намагаючись зберігати почуття міри і розсудливість: не личило мені, бувалому мандрівникові, який об’їздив півсвіту, захоплюватися всім, наче турист, що вперше потрапив за кордон. І все-таки важко було не захоплюватися неповторною красою безмежного азіатського простору.

Ми їхали західним краєм Китайської низовини; праворуч, на заході, виднілися гори Тайханг, ліворуч простяглася славнозвісна низовина. Гори здалеку схожі були на Пенніни, інколи на Татри, тільки вони зовсім безлісі. Щойно показавшись, гори одразу ж почали насуватися звідусіль єдиною, шаленою, безперервною і страшенно заплутаною масою, підносили свої вершини у тібетське небо, спадали через Гіндукуш на афганські степи, пливли до Ірану і Туреччини, сягаючи аж до Смирни, на узбережжі Егейського моря, за якихось десять тисяч кілометрів звідси. Куди там порівнювати наші добродушні Карпати з цим могутнім гірським велетнем!

Часом я аж посміхався від подиву — так схожа Китайська низовина на наші ловіцькі [1] Ловіцькі землі — від повітового міста Ловіч Лодзінського воєводства. землі: така ж рівнина, що тягнеться на десятки кілометрів, такі ж осінні поля після жнив, до болю знайомі межі, і ніде — хоч запали — не знайдеш лісу. Зате скільки тут доріг, обабіч яких виструнчилися рівні шереги дерев, дуже схожих на наші тополі.

Тільки поля бавовнику зрідка порушували цю подібність: незібрані білі шапки на кущах здавалися чудовими білими квітами. І вже зовсім не схожими на наші вози були двоколки, в які звичайно запрягають коня або осла. А тутешні житла? Вони гірші, ніж наші селянські хати, і скидаються скоріше «а мазанки-курники.

В цю пору року, в листопаді, на полях працюють мало. Зате ми бачили в’єтнамців, які мандрували шляхами і стежками. На плечах у кожного — коромисло з різним крамом. Людина, що кудись прямує швидкими, коротенькими кроками, зігнувшись під важкою ношею — звичайне для цих країв видовище, майже символ.

Населення тут сила-силенна, а жител порівняно мало. Важко собі уявити, як у такій тісноті живуть люди. На Китайській низовині, яка простяглася від Пекіна до Шанхая, на території, не більшій як півтори Польщі, проживає майже в п’ятнадцять разів більше людей, ніж у нас.

Особливо цікавим у такій подорожі є те, що людина весь час перебуває під обстрілом найпримхливіших контрастів. На кожному кроці якісь божевільні перескакування з одного світу в інший: поряд з речами живими тут бачиш мертве, закостеніле, поряд з чимсь дуже близьким — картини чужі, незрозумілі. Тисячоліття стикалися тут так, як десь-інде століття.

Через кілька годин після виїзду з Пекіна ми переїжджали Жовту річку — Хуанхе. Це чудова річка, дорога серцю кожного китайця. Адже тут, над середньою течією Хуанхе, колись, у стародавні часи, була колиска китайського народу. Талановите, хоробре плем’я швидко розвивалося, заселяло дедалі більше земель і близько п’яти тисяч років тому опинилося на порозі історії. Спочатку воно просунулося на північ, аж до амурських лісів, потім на південь, до Тонкінської затоки, і, нарешті, на захід. На півдні воно зустріло шалений опір нечисленного гірського племені мяо. То була війна чи не найдивніша в історії людства: вона тривала понад чотири тисячі років. В запеклих, жорстоких боях найчастіше зазнавали поразки войовничі горяни, але війна все-таки не знищила їх.