Аркадій Фідлер - Дикі банани

Французи панували, поки підкорений і роз’єднаний народ не мав спільної, великої мети. Та ось він знайшов її і почав переможну боротьбу за визволення. Не врятували колонізаторів ні літаки, ні напалм і мортири, ні американська допомога та озвірілі іноземні легіони. Перемогла неймовірна хоробрість усіх в’єтнамців, у тому числі й жінок та дітей, їхня здатність іти на нечувані жертви, надзвичайна дисциплінованість, їхня велика мета. Переміг дух То Він Дьєна, солдата з-під Дьєн Б’єн Фу, який загинув, кинувшись під гармату, щоб її зупинити, коли перервалися канати і вона почала котитися у прірву.

В цій війні в’єтнамці перемогли також завдяки гідній подиву далекоглядності, якої вони, безперечно, навчилися у китайців. Ворог, розлючений близькою поразкою, не перебирав методами та засобами і чинив жахливі злодіяння. І тепер у жилах холоне кров, коли переглядаєш повідомлення про злочини затонів колоніалістів. Хто міг би дорікнути батькам і рідним цих нещасних жертв, якби вони сповна — око за око відплатили кривдникам! А тим часом гнів в’єтнамських солдатів одразу щезав, як тільки вони брали ворога в полон. Полонений ставав ближнім, йому пояснювали мету справедливої війни, а потім відпускали на волю. Така незвичайна великодушність діяла краще за найгрізнішу зброю.

Ось характерний випадок, що показує нам спосіб мислення в’єтнамців. У боях під Лаї Чау, на північному заході країни, в’єтнамці взяли в полон чималий загін таї, які вислужувалися перед французами, одержуючи за це досить солідні запаси рису. Солдати-переможці були страшенно голодні, вони вже місяць їли тільки дике коріння, але ніхто не взяв і зернятка рису: здобич призначалася для харчування полонених. Через кілька днів сталося те, чого й варто було сподіватись: таї ладні були йти у вогонь і воду за своїх недавніх ворогів.

Кілька годин наш поїзд кружляв поміж гір, що ставали все нижчими та красивішими, і нарешті дістався до Тонкінської Дельти. Скільки сягає око — скрізь прохолодна плоска рівнина; безліч рисових полів, поділених межами — тамами, і сотні сіл у зелені дерев, переважно високого бамбука. Ця частина В’єтнаму, як і Китайська низовина з її надзвичайно родючим грунтом, належить до найбільш населених місць земної кулі.

У золотому промінні щедрого сонця все здавалося б привабливим, коли б не похмурі свідки недавньої війни: високі, масивні, збудовані з цегли сторожові вишки з бійницями на всі боки. Ці вишки французи будували вздовж стратегічних шляхів за два-три кілометри одна від одної. Ворожі велетні, нав’язані рівнині, не виконали свого призначення, не зупинили в’єтнамців, і тепер стоять порожні, мертві, нікому не страшні і не потрібні, в той час як навколо, в селянських хатах і на рисових полях, життя буяє так само, як і тисячі років тому.

Вишок цих з самого кінця війни ніхто не займає. Вони, наче полонені, яким дарували життя, назавжди забули недобре минуле. Осторонь величезних людських змагань і трагедій, вони стали тільки ареною малих трагедій: метелики сідали на розпечені сонцем стіни, і їх пожирали ящірки, які полювали тут на комах.

Мандрівник, що приїздить до В’єтнаму з півночі і звик бачити китаянок — здебільшого коренастих, одягнених у голубі, полотняні, трохи мішкуваті кофти, з приємним подивом дивиться на вулицях Ханоя на в’єтнамок, Вони вродливі і привабливі. У багатьох з них гарненькі обличчя, на яких світиться шляхетний вираз доброти; одягаються здебільшого скромно, але з великим смаком; усі вони стрункі й тендітні, як тростинки. Може, це не дуже вдале порівняння, бо звичайно з тростинкою зв’язано уявлення про щось довге, в’єтнамці ж, навіть чоловіки, невисокі на зріст, а жінки ще нижчі. Але так чи інакше, вони надзвичайно граціозні.

Гарну будову в’єтнамок підкреслює їхній національний костюм: сорочечка і штани, переважно шовкові (вітчизняний шовк належить тут до буденних тканин), поверх яких одягається довга — аж до кісточок — туніка, пошита з тонкого матеріалу. Внизу, з обох боків, на туніці, робляться розрізи. Туніка так щільно облягає стан, що немов на скульптурі видно всі лінії тіла. В’єтнамки, так само, як і китаянки, завжди виходять з дому тільки в штанях. Коли одного разу жінка не європейка з’явилась у європейській сукні на вулиці Ханоя з неприкритою нижньою частиною ніг, це викликало величезну сенсацію, але виявилося, що то була «модернізована» лаотянка. В’єтнамки, навіть найбільш передові, ніколи не вийдуть на люди, не надівши довгих штанів.