Аркадій Фідлер - Дикі банани

Коли звістка про це долинула до імператора, він особисто приїхав сюди і наказав збудувати на честь вірного кохання чудову пагоду. З того часу стало звичаєм жувати листя бетелю і горіхи арекі з вапном, а закохані на доказ своїх почуттів дарують одне одному листя цих благородних рослин.

Кохання у молоді В'єтнаму буває таке палке і трагічне, що іноді призводить до самогубства. В Ханої я мешкав у віллі поблизу нібито досить глибокого озерця, яке називають Озером закоханих самогубців. Ті, хто зазнав сердечної катастрофи, приходили сюди топитися. Це були юнаки і дівчата, які не могли пережити розчарування в любові, але найчастіше смерті шукали ті, уперті батьки яких не погоджувалися на шлюб з коханим.

Одного травневого вечора симпатичний чоловік — радник Міністерства культури Суунг повіз мене у північну частину міста до так званого Великого озера, відділеного від Червоної річки потужною дамбою. Вулиці міста лишилися позаду, і шосе повело нас між двома частинами озера, з якого повівав свіжий вітерець. В травні у В’єтнамі вже стоїть нестерпна спека, а над Великим озером завжди прохолодно, і саме тут з вечора до пізньої ночі відпочивають люди. Шосе в цьому місці називається Дорогою закоханих, бо здебільшого тут гуляє молодь. Видно, Суунг хотів мені показати, що в’єтнамська дорога до соціалізму не виключає романтичної Дороги закоханих. І справді, ми помітили тут кілька десятків пар, що сиділи у малоосвітлених куточках над берегом, близенько притулившись одне до одного.

— Це справді закохані? — спитав я зацікавлено.

Суунг, типовий в’єтнамець, спочатку не зрозумів, що я маю на увазі, а коли я пояснив, жваво відповів:

— Ні, це наречені.

— Усі? Геть усі?

— Усі.

Колись тут наречену або нареченого вибирали батьки, причому вся церемонія супроводжувалася обрядами, що існували протягом віків. Основним було визначення посагу чи викупу, який батьки молодого повинні були платити батькам молодої. Як правило, викуп складався з десяти злитків золота, а це для середньої в’єтнамської родини становило досить значну суму. Отак «куплена» молода дружина приходила в дім чоловіка і тут неодмінно потрапляла під деспотичну владу не лише чоловіка, а й його матері. Свекруха вважала справою честі і своїм обов’язком — а може, то просто була помста за те, що довелося викинути стільки золота — якнайжорстокіше ескплуатувати невістку. В перші роки після одруження молода дружина в основному була попихачем і служницею у свекрухи, незалежно від того, як кохав її чоловік.

Нові часи і революційні ідеї послабили становище і обмежили владу свекрухи, значно знизили посаг, проте давні шлюбні звичаї уперто живуть ще й досі.

Шарль Мейє, мій товариш по мандрах у хащі Камбоджі, француз, який протягом десяти років вивчав звичаї індокитайських народів, розповідав мені про долю молодої француженки, що вже після другої світової війни вийшла заміж за в’єтнамця. Вони познайомилися і покохали одне одного під час навчання в Сорбонні. Одержавши дипломи, молоде подружжя поїхало до Сайгона, рідного міста чоловіка, і тут вскочили у препаскудну халепу через старі звичаї. Хоч свекруха й мала добре серце, але лишалася забобонною матроною, з гідністю якої було несумісне легковажне ставлення до її прав і обов’язків. Тому француженка з університетським дипломом мусила підкоритися всевладній традиції і в усьому догоджати свекрусі протягом «року — цей термін був такий короткий тільки тому, що чоловік узяв її, не заплативши батькам у Франції жодного злитка золота.

Одного разу, коли в їхньому сайгонському домі зібралися гості — там був і Шарль Мейє, — француженка при всіх обійняла чоловіка. Треба було бачити, який диявольський погляд кинула, на неї свекруха за таку зухвалість!

Розлучення для чоловіка здавна вважалося надзвичайно легкою справою, судовий процес тут був відповідно спрощений. Треба було знайти сім головних гріхів, за допомогою яких чоловік міг позбутися своєї дружини. Серед них найголовнішим була безплідність, потім докучливість характеру, передусім балакучість і надмірна заздрісність. Якщо любов пройшла, це теж вважалося підставою для розлучення, але чоловіки рідко з цього користалися, бо цілком законним було багатоженство. Чоловіки вдавалися до розлучення лише у виняткових випадках — адже робочі руки у господарстві завжди потрібні. До того ж при одруженні платять чималі гроші. Взагалі розлучень було небагато, бо й жінки не дуже прагнули до цього: доля розлученої жінки була сумна.