Аркадій Фідлер - Острів Робінзона

— Незалежно від того, живий Матео чи ні, — сказав я, — його останній бій і самовідданість свідчить про те, що це справжній герой.

— Матео завжди мав мужнє серце! — запевнив Манаурі.

Легкий тріск хворосту з боку галявини перервав нашу розмову. Ми помітили невиразний силует людини, яка швидко наближалася.

— Це свій! — шепнув Арнак.

То був один з індійців, які вартували на галявині. Прибіг з важливою вісткою, яку повідомив з великим пожвавленням.

Арнак поспішо переклав її мені:

— Люди перейшли через галявину… Вони вже на нашому боці.

— В якому місці?

— Кроків чотириста направо від нас, туди, до середини острова.

— Іспанці? З собаками?

— Собак немає.

— Скільки їх?

— Чотири чи п'ять.

— Ого!

Це була тривожна звістка. Ми опинилися в кліщах. Ворог був перед нами, і хтось, кого теж треба було вважати за ворога, — позад нас. Ці чотири чи п'ять чоловік в нашому тилу могли залити нам сала за шкуру. Необхідно було якнайшвидше знешкодити їх, хоча б навіть застосовуючи вогнестрільну зброю.

Швидко, але обережно й тихо повертаючись до своєї групи, я пошепки давав накази. Манаурі та його загонові я доручив і далі пильнувати галявину на тому самому місці; Арнак і Вагура з своїми людьми мали йти за мною. Мушкети з довгими дулами, непридатні в заростях, ми замінили на легкі рушниці, заряджені шротом. Але головною нашою зброєю лишилися луки, списи і ножі (в наші руки потрапили три чудові кинджали, які ми відібрали у вбитих іспанців).

— Готові? — спитав я хлопців.

— Готові! — відповіли.

Нелегке завдання нам випало. Ворог був у хащах, в яких нічого не можна було побачити, десь недалеко поперед нас, може, за кількасот кроків, але точно невідомо де. Треба думати, що він так само, як і ми, напружував свій слух і зір, а ми ж повинні були не тільки підійти до нього, але й застати його зненацька так хитро, щоб із цієї битви ніхто не вирвався живий.

Спочатку ми йшли понад краєм галявини. Хмара закрила місяць, і це було нам на руку. Всі зусилля ми спрямували на те, щоб нічого не пройшло повз наші вуха і очі. Перед нами було зовсім тихо, противник нічим не виказував своєї присутності.

Пройшовши приблизно двісті кроків, Арнак, який завжди прокладав нам дорогу, раптом зупинився. Прислухаючись, підняв застережливо руку. Долетіло до нас гавкання собаки. Ішло звідти, звідки прибули ті п'ять чоловік. Незабаром почувся тріск гілля, яке ламав хтось на бігу. Не було сумніву: собака, ні, дві собаки мчали крізь кущі по сліду людей, які раніше пройшли через галявину.

— Невже вони женуться за нами? — шепнув Вагура. Собаки зрідка коротко, з гарчанням погавкували характерним гавканням гончих собак, які натрапили на свіжий слід дичини. Біжучи через галявину, за якихось двісті кроків од нас, вони бігли, нахиливши морди до землі. Зразу видно було — нюхаючи, мчали по сліду тих п'яти чоловік.

— Женуться за ними! Ясна справа! — сказав я.

На щастя, обидві собаки, зайняті погонею, не почули нас. Забігли в гущавину по нашій стороні, і незабаром пуща здригнулася від їхнього лютого і хижого гавкання.

— Наздогнали їх! — спалахнув Вагура.

— То наші! Негри! — зрадів Арнак. — Собаки оточили їх.

— На допомогу їм! — схопився Вагура.

— Почекай! — стримав я його. — За собаками можуть прибігти іспанці.

— То що ж робити?

— Арнак! Ти сховайся з своїми людьми в тому місці, де собаки перебігли галявину.

— Добре, Яне!

— Щоб ти ні душі не пропустив!

— А з рушниці мені можна стріляти?

— Можна, але тільки в крайньому разі! Краще обійтися холодною зброєю!

— Розумію!

Здавалося, що собаки сказилися, так шалено вони гавкали.

— Вагура! До них! Біжімо!

Ми помчали навпростець, пробиваючись крізь перешкоди. Вже не зважали на те, що нас почують. Дике гавкання собак усе ще роздирало повітря.

— Загризуть їх, поки добіжимо! — гукнув до мене Вагура.

— Пам'ятай про одне! — застеріг я його.

— Про що?

— Не стріляти з вогнестрільної зброї!

— Тільки з лука?

— Так.

Нас бігло шість чи сім. Заблудитись було неможливо — гавкіт гончих собак вказував нам дорогу. Ми швидко добралися до мети. Негри стояли збитою купкою, притиснувшись спинами до стовбура присадкуватого дерева, і палицями відбивались од розлючених собак.

Ми підійшли вже до них на кільканадцять кроків, але ніхто ще нас не помітив. Боротьба повністю захопила і людей і тварин. Бачачи, що людям, на яких нападали, безпосередня небезпека не загрожує, індійці спокійно зайняли вигідну позицію. Вони оточили учасників боротьби півколом на відстані не більше десяти кроків. Йшлося про те, щоб ненароком не влучити в людей.