Аркадій Фідлер - Острів Робінзона

— Го! — голосно крикнув Вагура, коли всі були готові і луки натягнуті.

Собаки, неначе вражені громом, замовкли, завмерли в русі. То були дужі собачиська, доги, сильніші, ніж вовки в північноамериканських лісах. Одна з них, помітивши нового ворога, наїжила на шиї шерсть і збиралася стрибнути на найближчого індійця. Три стріли — в морду, в шию і в груди — звалили її на місці. Друга собака злякалась і хотіла втекти. Кинулася вбік, але при цьому наскочила на останнього в півколі індійця. Удар палицею в голову приголомшив її, а потім собаку пронизали одночасно кілька стріл, і вона так само швидко, як і перша, впала нежива.

— Добра робота! — зрадів я.

Хіба можна описати, наскільки здивовані і вражені були негри, коли замість іспанців перед ними з'явилися захисники! Врятованих було п'ятеро. Три негри і та молода індіанка, дружина Матео. На руках вона тримала свого синка, який страшенно верещав.

— Верещить, значить, живий! — сказав я з терпким гумором. — Але благаю вас, заспокойте його, якщо вам дороге життя! Дайте йому їсти!

Виявилося, що ні індіанка, ні негри не мали ані крихти їжі.

— У вас є що-небудь? — звернувся я до індійців. Всі харчі ми залишили біля Манаурі, але у когось із індійців у мішечку були солодкі фрукти.

— Давай сюди! — сказав я. — Думаю, що вони не пошкодять дитині.

Знову світив місяць, стало видніше. Я підійшов до індіанки і подав їй солодкий плід. І знову вразила мене незвичайна її врода, риси обличчя, сповнені, незважаючи на страждання і втому, солодкої краси. Приглянувшись уважніше до дитини, я мало не скрикнув, стривожений: личко її було залите кров'ю. Не дивно, що хлопчик так плакав.

— Що з ним? Поранений? — запитав я.

— Так, пане, — шепнула мати. — На лобі. Виднівся там довгий і глибокий рубець, з якого все ще сочилася кров. — Від чого це?

— Колючки кущів роздерли…

На щастя, на мені була випрана напередодні сорочка — здобич із палаючої іспанської бригантини. Недовго думаючи, відірвав од неї рукави, порізав їх на смуги і вміло обв'язав голівку дитини. Я говорю це не без деяких хвастощів: уміло, бо непогано навчився цієї потрібної справи ще в лісах Віргінії.

Перев'язаний хлопчик незабаром перестав плакати, а коли дістав солодкий плід, личко його проясніло від великого задоволення. Я доторкнувся пальцем до його підборіддя: він усміхнувся.

— Бачиш? — весело глянув я на його матір. — Він не боїться мене.

— Я теж не боюсь! — відповіла вона тихо й спокійно.

В її великих очах світилося почуття вдячності, але враз вони затуманились, на чолі з'явилася похмура зморшка.

— Де Матео? — вирвалось у неї.

Якусь мить я не знав, що їй відповісти. Жінка пильно глянула на мене. Спитала:

— Його вбито?

— Ні! — відповів я. — Мабуть, не вбито.

— Де ж він?

— Точно ми не знаємо. Треба тобі сказати, що Матео — великий герой, ти можеш пишатися ним!

— Пане, кажи ясніше!

— Матео кинувся на іспанців! Щоб полегшити вам втечу, він затримував їх і завзято боровся з ними… — То він загинув?

— Нічого не відомо. Вірніше, є дані, що він живий.

— Живий?

— Так, мабуть, живим. Потрапив у неволю…

Індіанка зойкнула. Ця звістка сповнила її таким невимовним жахом, що я аж пожалкував, сказавши необережні слова. Судорожно притиснула до себе дитину.

— Замучать його на смерть! — шепнула з гірким болем.

Я міцно взяв жінку за плече.

— Як її звати? — звернувся до Вагури, який перекладав нашу розмову.

— Лясана, — відповів хлопець.

— Лясана! — сказав я переконливо. — Ти повинна вірити нам! Не зупинимось доти, доки не знищимо бандитів або самі не загинемо. Якщо Матео живий, то він буде вільний.

Обох визволених жінок — Лясану і Долорес — я хотів одіслати до табору біля моєї печери, пославши з ними для захисту двох негрів; третього мав намір залишити при собі як провідника. Але негри запротестували: всі вимагали зброї і хотіли боротися разом з нами, а Лясана вирішила залишитись поблизу. Просила, щоб їй дали лук і ніж, і вона сама себе захистить. Її місце було там, де вирішувалась доля всіх.

З усієї її постави била неабияка рішучість і відвага. Кінець кінцем я дозволив залишитись жінкам у схованці над морем, більш ніж за півмилі від галявини, а трьох негрів узяв до загону.

Коротка нарада, яку ми, повернувшись до Манаурі, провели з участю нових союзників, дала нам небагато. Вважаючи, що під час нападу іспанців єдиним порятунком була втеча, три негри разом з жінками втекли з табору одразу ж після тривоги і, хоча й чули якісь вигуки Матео, не розуміли, що то заклик до боротьби. В заростях вони розгубили один одного, і тільки три негри та Лясана продовжували бігти разом.